Глава 55

Я погано пам'ятала, як вийшла з кабінету. Мені просто хотілося якнайшвидше втекти, сховатися від світу, щоб обдумати все, щоб зрозуміти, що відбувається, а головне – заспокоїтися. Ліфта все не було й не було, скільки б я не тиснула на ту кляту кнопку, тому вирішила спуститися сходами. Та вже на середині першого прольоту мене спинили, грубо схопивши за руку. Дотепер не розумію, як могла не почути її кроки.

—  Ну ти й біжиш, я ледве тебе наздогнала.

—  Але для чого?

—  Поговорити треба!

—  А ця розмова не може почекати?

—  Я хочу, щоб ти це почула від мене, як жінка від жінки, — мовила Свєта, дивлячись просто мені в очі. І я мовчки стояла, чекаючи, коли вона продовжить, але все ж вирвала свою руку з її хватки.

—  Ми з Ярославом тепер разом, тому в тобі більше нема потреби.

—  В якому сенсі?

—  До тебе, що погано доходить. Він все розповів мені, про вашу угоду. І що ваші відносини насправді нічого не варті. І він не любить тебе, і ніколи не полюбить. Бо все ще кохає мене, тому і попросив повернутися. 

Я думала, що в мене серце стане від її слів, —  Але ж ми…

—  Зрозумій вже, —  з якоюсь люттю мовила, —  ти просто грала роль, і треба сказати дуже добре. І хто ж винен, що в процесі ти підстелилася під чужого чоловіка. Але я теж не була святою, тому не тримаю на тебе зла. І навіть особисто прослідкую, щоб умови договору були виконані. Я даю слово честі, хоча звідки тобі знати про неї?  

 Вона знову своїм гидливим поглядом змірила мене, і просто пішла. 

Якийсь час я так і стояла мов закам'яніла і намагалася пригадати, як дихати. Всередині вирував апокаліпсис, але поки я не сіла в таксі, я ще могла тримати це в собі. У машині на мене впав увесь тягар, бо почало доходити, що ж насправді сталося. По щоці котилися сльози, і спинити їх вже не було сили. Але водій поставився до всього з розумінням, і окрім протягнутої хустки, не робив спроб про щось розпитати чи заспокоїти.

Розрахувавшись, я зайшла в будинок, частиною якого була багато місяців. Він пам'ятав наш поцілунок, і в цих стінах назавжди залишиться мій "перший раз". Але зараз він видався порожнім і холодним. 

Спогади неспинним вихором здійнялися в голові. І я вже задихалася від сліз. Не знаю, скільки так просиділа просто на підлозі в коридорі. Але на вулиці вже сутеніло, коли піднялася в кімнату, де спала. Назвати її своєю більше не могла навіть подумки. Адже насправді тут мого немає нічого, і я чужа тут. 

Слід вже визнати, що мене вкотре обдурили. Мабуть, варто спакувати речі і забратися якнайдалі. А всю цю ілюзію викинути з голови. Я пакувала речі, залишаючи розкішне вбрання в шафі, ніби визнаючи, що насправді я ніколи не була частиною цього життя. Забирала лише повсякденний одяг, навіть якщо він був куплений за гроші Ярослава.  

Я то трохи заспокоювалася, то сльози знову починали текти, це ставалалося мимоволі, і я ніяк не могла їх спинити. Зрештою в аптечці знайшла заспокійливе і випила кілька пігулок. Через якийсь час всередині не стало легше, але я відчула якесь здерев'яніння. Я була готова йти, але все ще чекала Ярослава. Ось-ось він мав повернутися з роботи, і я могла б з ним поговорити. Я не знала, що чекала почути, чи що могла б сама сказати, але, можливо, хоч щось прояснилося б.

Я просиділа на килимі біля ліжка цілу ніч, але німоту будинку так і не порушив ніякий шум. Я чула лише буття власного серця. 

—  “Він, мабуть, щасливий в обіймах коханої дружити, а про мене й думати забув. 

Із першим промінням сонця я спустила стару, пошарпану від часу сумку донизу. Зайшла на кухню, щоб залишити записку. Не знаю, для чого я це зробила. Та й що могли пояснити слова “Будьте щасливими”, окрім того, що я змирилася. Я тихо зачинила за собою двері чужого для мене будинку і, залишивши ключ з замку, пішла, впевнена, що ніколи більше не побачу ні будинку, ні його власника.