Глава 54

Останнім часом я жив дещо в божевільному ритмі. Звісно, всі добре робили свою роботу. Але з моменту, коли дізнався про підстави колишнього друга і забрав частину його обов'язків, весь час крутився як білка в колесі. До всього Свєта затрималася, і морочить мені голову. Бо кохання в ній прокинулося, бачте. Проходу не дає, але все одно скоро має поїхати, інакше пригрожу звільненням. Бо розлучення не має впливати на ділові моменти, а їх багато, і все необхідно обговорити та узгодити. І хай би вже їхала з моїх очей по далі. Думаю, не може впустити моменту зайвий раз мені допекти. Тепер ще й Ліля, їй заважає. Вона божевільна, якщо справді думає, що я відмовлюся від кохання, бо вона так хоче. Для себе твердо вирішив, що Ліля потрібна мені, хоч ще зарано говорити про щось серйозне. Ліля поруч, і мені цього більше ніж достатньо.  

Зранку я так поспішав, що забув частину документів вдома. Добре, що Ліля виявилася не дуже зайнятою сьогодні, і скоро має їх завести. Зазвичай я б відправив кур'єра, але зараз він в другому кінці міста з іншим дорученням. Зате, хоч побачу її зайвий раз.

І все-таки не вчасно я замовив перевірку, але слава Богу вона завершилася. Що ж очікуватимемо результатів.

Від роботи відірвав настирний стук у двері, і не чекаючи дозволу увійшла Світлана. Вона була одягнена в червоний діловий костюм та незмінно високі підбори. Не вітаючись, вона пройшла кабінетом тонко відбиваючи кожен крок. І сіла в кріслі.

—  Взагалі то вітатися треба!

—  Хіба ти радий бачити мене? То для чого марнувати час, який є дорогоцінним для нас обох.

—  Кажи, що треба! — сердито гиркнув, роблячи вид, що занурений в документи. Хоча насправді ховав погляд, щоб не дивитися на надто відкритий виріз її сорочки. От же ж стерво.

—  Давай забудемо про розлучення. Всім скажемо, що ми знову пара!

—  Та ти справді божевільна. Йди краще займися справами.

У двері знову постукали, на цей раз це була моя квіточка. Її поява змусила мимоволі посміхнутися. 

—  О, “незваний гість — гірше татарина”.

—  Вона тут не гість, і йди вже звідси ради Бога, бо якраз приказка для тебе. —  Я встав, і підійшов до Лілі, щоб поцілувати. Та добре бачив, як скривилася Свєта, перш ніж вийти. Але думки і увага вже були з коханою. Вона була в гарному гуморі, з лиця свіжа й така рідна. А на вухах мій подарунок.

—  Ти принесла папку? —  запитав, коли ми скінчили цілуватися.

—  Аякже. Ось тримай! —  І вона дістала з чорної шкіряної сумки синю папку.

—  Ти в мене найкраща. —  На що вона мило посміхнулася, і я лише тепер помітив, що в неї з'являється на щоці ледь помітна ямочка,— А ти знаєш, що ти дуже гарна?

—  Дякую, — присоромлено відповіла.

—  А ще тобі дуже пасують ці сережки, і цей аквамарин дуже личить до твоїх голубих очей. 

—  Дякую, дуже приємно було отримати від тебе цей подарунок. Я навіть на мить подумала, що там…Обручка. 

Не знаю чому, але мене від цих слів ніби током вдарили.

—  А чи не здається тобі, що ти занадто поспішаєш?

—  Та я, — але вона не встигла договорити, бо я перебив її. Сам не знаю чому, але я просто кипів з середини.

—  Я не хочу одружуватися, і не маю цього в планах. Те, що ми спимо разом абсолютно нічого не значить.

—  Ти ж пожартував зараз?

—  А хіба, я тобі обіцяв щось? — Я знав, що не правий, і не думав так. Бо вона насправді значила для мене все, але я хотів стати для неї покидьком, щоб вона не сподівалася, щоб не думала про нас як пару. Я мав знищити її кохання. Але для чого я це робив, якщо насправді потребував її?

—  Припини, я не можу слухати це. Я не вірю, що після всього, що між нами… Ти зараз серйозно? Я краще піду, а ти заспокоїшся, і ввечері поговоримо.

Я бачив сльози в її очах, і біль, причиною якого сам і став. Я дуже хотів вибачитися, хотів сказати, що насправді я просто боюся. Боюся нових стосунків, нового життя, чи просто бути щасливим. Але натомість мовив навіть не дивлячись їй в очі.

—  Так, тобі і справді краще піти, в мене повно роботи. 

Вона швидко вийшла, тихо зачинивши за собою двері, а мене просто трясло.

“Я бовдур і боягуз, бо можу втратити найкраще, що зустрів у житті, а все через страх знову впустити когось у своє серце. А може я вже це зробив?. І ця тендітна квітка полонила моє серце і проросла в ньому. І я більше ніколи не зможу її викорінити звідти.”

 Через лють, я не знав де дітися. Спочатку на підлогу полетіли всі папки та папери включно з синьою, що принесла Ліля. Потім туди ж полетів монітор, і тільки тоді мені стало трохи легше. “Треба випити” —  промайнуло в голові. І я потягнувся до найнижчої шухляди столу, щоб витягти з відти пляшку, яка стояла там бозна скільки. Але навіть напитися мені не судилося, бо у двері знову постукали, і не чекаючи дозволу зайшли.