Глава 53

Ми приїхали на площу ринок. Ярослав обіцяв показати гарне місце. Лише двадцять по одинадцятій, а він уже захотів пообідати.

— Я ще навіть не снідала, — мовила йому коли ми тримаючись за руку підійшли до якогось закладу.

— А я поснідав кавою, — хлопець зупинив нас і підняв свій погляд вгору, на будинок.

— Ну тоді я теж снідала, — засміялась і теж здійняла погляд, — Ух ти, як гарно. Над входом виднівся надпис "Львівська майстерня шоколаду". За вітриною майстер виготовляв шоколад. Ми неспішно зайшли всередину. Праворуч барна стійка, а ліворуч за склом, видно всі процеси: шоколад розміщується у великій місткості; майстри заливають форми; склеюють докупи шоколадні деталі і отримують фігурку. Ми подалися старими скрипучими сходами на другий поверх. Там була крамниця. Вітрини були повні різноманітними ласощами.

— Ходімо, — промовив чоловік і потягнув мені за руку, коли я завмерла, побачивши всю цю красу.

Тут виблискували і переливалися тисячі цукерок та тістечок. Всі вони були охайно розставлені,  Кожна —  окремий витвір мистецтва. Шоколад: білий, молочний, чорний, з горішками. Шоколадні туфельки, зайчики і навіть книжки. Неможливо відірвати погляд, а запах стоїть такий, ніби твій ніс потрапив в окремий рай.

 — Глянь сюди, — Ярослав підійшов до вітрини, яка була повністю з дерева, лише через маленький бінокль можна було заглянути що там.

— Шоколад лише для дорослих? — підійшла обережно.

Глянувши в скельця я сором'язливо захихотіла. На плитці шоколаду були зображені люди в безсоромних позах. Далі лежала кава в мішечках, магніти та листівки. Оминаючи їх, ми вийшли до кав'ярні. Під похилою стелею, з великими вікнами, були розставлені круглі дерев'яні столики. Вони були застелені гарними мереживними скатертинами. Ми сіли за один з них на дерев'яні крісла, зроблені під старовину. Офіціантка одразу вручила меню і сказала натиснути кнопку, коли будемо готові зробити замовлення.

— Тут дуже смачні налисники і сирники.

— Тоді я хочу налисники і чизкейк "Три чоколяди". 

— А пити що будеш? — мовив чоловік гортаючи меню

— Ну звісно каву, — зам'ялась на секунду, — по-віденськи. Тоді було дуже смачно.

— Так, гарний був вечір, — мовив відклавши меню, — але у нас попереду ще багато таких вечорів. — На якусь мить мені здалося, що він чимось засмучений, але він знову посміхнувся, і я переконала себе, що лише здалося. Але його очі? Я так до кінця і не зрозуміла, що в них змінилося. 

— Сподіваюся, — промовила з усмішкою.

— Не сумнівайся, — взяв мене за руку. 

Людей в закладі було небагато. Панував затишок, лунала гармонійна фонова музика і ніякого гамору. Хоча це і туристичне місце, та зараз, на щастя, не година пік. Мабуть, ближче до вечора тут і яблуку ніде впасти. 

Офіціанта швидко прийняла замовлення і нам без затримок його подали.

— То ж чому ти вирішив пообідати так швидко? — запитала сьорбаючи каву.

— Просто хотів тебе побачити, — відповів, посміхаючись.

Я звісно була рада, та відчувала що він чого недоговорює. Він ніби зрозумів і сам продовжив говорити:

— На роботі занадто багато клопотів, а з тобою так просто. Так добре. Тобі подобається це місце? — показав вилкою на свій десерт.

— Так, тут дуже гарно і смачно, — наминала налисник.

— От і добре.

— Ярослав, — я залишила столові прибори в спокої, — ти можеш зі мною ділитися, тим що в тебе на душі, можеш мені довіряти, ми ж не чужі люди.

— А я і довіряю, крихітко. Лиш не хочу обтяжувати тебе.

— Ти не будеш обтяжувати мене. Якщо це для тебе важливо… Я готова вислухати.

— Для мене важливо, щоб нам з тобою було добре разом, — поцілував мою долоню.

Я не стала наполягати і продовжила їсти свої солодкі страви, посьорбуючи віднедавна улюблений напій. Коли ми завершили трапезу, чоловік повів мене на терасу. Відкрився чудесний вид на дахи будинків і куполи церков. 

— Як тут гарно, — замилувалась видом.

— В мене є ще дещо гарне для тебе.

На цих словах я розвернулась до нього і побачила в його долонях невеличку квадратну коробочку. На мить мені це нагадало пропозицію, але я розуміла що для такого надто рану. Відкривши коробочку я побачила там неймовірно красиві сережки, де коштовні камінці виблискували на яскравому осінньому сонці. 

— Це мені? — не знаю навіщо перепитала. Ніби не вірила. Або можливо, тому, що ніхто не робив мені подібних подарунків.

— Звісно тобі! 

— Дякую, — взяла коробочку.

— Якби там не було, я мушу повернутися до роботи. Тому давай відвезу тебе додому, чи в тебе інші плани?

Сподобалась історія, тоді поділися враженнями! Не забудь підписатися, щоб не пропустити оновлення на книгу. Не забувай, саме ти надихаєш нас!