Глава 51

Я люблю дощові ранки, і обожнюю спати під звук крапель, що б'ють по даху, і стукають у вікна; ніби просячи, щоб їх пустили в будинок, трохи погрітися. Бо осінь, виявилася захолодною і для них, і ось-ось вони замерзнуть і перетворяться в сніжинки —  холодні і бездушні. А сьогодні був саме такий ранок, холодний і дощовий, а ще пізній для мене. Бо я прокинулася близько одинадцятої, і лише через те, що мій телефон не давав спокою. Хтось дзвонив вже вдруге. Зрештою не розплющуючи очей, я підняла слухавку.

— Ало, ти що все ще спиш?

— Привіт, а що? І хто це? —  Запитала протираючи заспані очі, і не розуміючись у світі.

—  Привіт, це Зоря. Тобі передзвонити пізніше?

—  Ні, ні, говори, —  заперечила я, вже трохи прокинувшись, і взуваючи тапки.

—  Слухай, сьогодні вихідний, і я власне телефоную, щоб, якщо ти звісно вільна…

—  Ще раз, нічого не зрозуміла… Щось трапилося?

—  Ні, ні, просто давай сходимо на каву.

Я глянула у вікно, де немилостиво лив дощ. Йти нікуди не хотілося, але це ж Зоряна.

—  Так, звісно, давай сходимо. Коли й куди?

—  Давай я за годину за тобою заїду. Ти встигнеш?

—  Звісно, я встигну.

—  Тоді виходи, коли почуєш сигнал авто.

—  Ок.

Зоря перша скинула слухавку, а я відкрила шафу, щоб знайти у що закутатися потепліше. Бо вже й саме повітря дихало зимою. Все було у передочікуванні снігу.

Я не знала, що Зорянина година, то насправді сорок хвилин, саме через стільки вона сигналила під парканом Ярославиного будинку. Звісно, я встигла за цей час привести себе до ладу, але не встигла зробити бодай ковток води, і в шлунку неприємно, ніби в протест заурчало.

—  Привіт, —  з посмішкою привіталася, одночасно намагаючись сховатися в авто від дощу, що лив просто таки стіною, і все ще борючись з парасолькою, яка в холодних руках ніяк не хотіла закриватися. Зрештою, коли я зачинила двері, і двигун завівся, Зоряна поглянула на мене й запитала:

—  Є варіанти куди можемо поїхати, —  чим геть ввела мене в ступор.

—  Я не те щоб добре знаю такі заклади. Я… Ми з Ярославом не часто ходимо в кафе.

—  Ок, тоді поїхали в "Мері", там гарний вайб. Тобі сподобається. —  А я й не сильно сперечалася. Я почувалася затишно в нагрітому авто, і було щось романтичне в тому, що за вікном періщив дощ.

***

Ми сиділи в затишному, досить малолюдному закладі. Грала приємна музика, та і освітлення тут було переважно неонове, що надавало особливого вайбу. Ми тільки сіли, і Зоря зробила замовлення, а я ще думала, чи взяти собі тільки каву, чи замовити щось поїсти. І зрештою замовила млинці з грибами. 

—  Думаю, ти рада, що виставка нарешті закінчилася? Це були три непрості дні.

—  Чому ж, мені дуже навіть сподобалося все. Трохи втомилася, але то таке. 

—  В нас, а переважно в тебе вийшло гарне свято. І Ярослав казав, що після нього гарні результати в фірмі. 

—  Ти про що? Які результати?

— Та я про рекламу.  Після виставки до нас звернулося багато нових клієнтів. Ти краще скажи, ти пам'ятаєш, Олеся? Він здається художник. 

—  Не дуже, —  і справді я згадала не одразу. Лише після того, як Зоря довго описувала його, а потім сказала, що в нього сині очі.

—  То він тобі подобається? 

—  Ну він гарний чоловік, але ходять слухи, що йому більш до вподоби чоловіки. До того, ж в мене є хлопець.

—  Справді? Ти не розповідала.

—  Та якось не було нагоди. Ми спілкувалися трохи про інші теми. Та й роботи було багато. Тому й вирішила сьогодні покликати тебе на каву. Щоб трохи попліткувати.

—  Дякую, я дуже рада нашій зустрічі. —  Чесно зізналася. —  Хоча коли побачила погоду за вікном, відразу не дуже хотілося йти з дому. Але увечері англійська, тому і так доведеться йти. А так, тут недалеко. Звідси й піду.

—  То в нас повно часу?

—  Принаймні до четвертої. Якщо в тебе більше немає планів.

—  Жодних.

Мені принесли мої млинці, і я з апетитом з'їла перший шматок.  Зоряна подивилася, як я з апетитом наминаю та й замовила і собі.

—  А що, апетит приходить під час їжі, —  мовила до мене.

—  А я нічого й не кажу. Краще розкажи про свого хлопця. Ви давно зустрічаєтеся? —  Запитала з цікавістю, але й обережністю водночас. А якщо Зоряна не схоче про нього говорити?

—  Та що розповідати? Він зі Львова як і я. Познайомилися на вечірці, коли я ще в універі вчилася. Ми обоє норовливі, тому часто сваримося. То сходимося то розходимося. Але мені добре з ним. Та й до того ж, останнім часом між нами все стало якось спокійніше. Знаєш, —  і вона глянула мені в очі, а я так і залишила тримати виделку з шматочком млинця біля рота. —  Я кохаю його, і мені добре з ним. А ще він смішить мене. Думаю, тому ми й разом так довго. Та що я все про себе. Ти краще розповіси про ваші стосунки з Ярославом. Бо це про ваші стосунки гуділо все місто, а не про мої. Ну звісно, якщо хочеш.

Я трохи завагалася насправді не знаючи, що розповісти. Не скажу ж я їй, що наші стосунки донедавна були фальшивими. Тому зробила кілька великих ковтків коли з склянки, поки збиралася з думками.

—  Для мене він особливий, я стаю іншою поруч з ним, і серце б'ється прискорено, —  чесно зізналася.

—  То ти закохалася?

—  Не знаю, важко сказати. Я ще не до кінця розумію, що відчуваю.

—  А як ви познайомилися? —  З неприхованим інтересом запитала?

—  Та я чай вилила на нього, —  трохи з соромом мовила, але частково це була правда.

—  Ого, ну ти даєш. —  І щиро розсміялася. —  Знаєш, а ви гарна пара.  

—  Ти справді так думаєш?

—  Аякже, ви ідеально підходите. Поруч з тобою він як з королевою.

Від слів дівчини, я зашарілася, але було так приємно.

—  Я лише сподіваюся, що про це не пліткує весь офіс?

—  А чому питаєш, навіть як пліткує, то й що? 

—  Не знаю, — і я зашарілася, коли уявила. Як всі обговорюють наші стосунки. —  Він навіть не розлучився ще, а ми зустрічаємося. Це якось не правильно.