Глава 48

Другий день виставки видався напруженим, але не менш цікавим. Ми вже знали що до чого, тому було трохи простіше. Наступного разу, якщо це стане традицією, трьох днів буде замало. А будинок Ярика, яким би він не був великим, для цього дійства буде замалим.

Коли я розмовляла з одним з художників, краєм ока побачила Ярослава у куточку. Він легенько підморгнув, зловивши мій погляд. Я поспішила закінчити теревені і пішла до нього. 

— Втомилась? — запитав одразу.

— Та не сильно, — запевнила.

— Це дуже добре, бо в мене є одна ідея, — оглядав гостей, що вже покидали виставку. 

— Яка? — з неприхованою цікавістю запитала, і мило посміхалась людям, що проходили повз нас.

— Це сюрприз, — мовив загадково, — але візьми зручне взуття, — вказав на мої туфлі на каблуку.

— Заінтригував, — зізналась. А саму аж розпирало від цікавості.

— Я чекатиму тебе в машині, коли закінчиш, — взяв мою руку і покрив її поцілунками, а тоді пішов повільно пускаючи долоню.

Тоді я зачинила двері за останнім гостем, що довго і обережно власноруч запаковував щойно куплену картину. Швиденько побігла сходами на гору перевзуватися в кросівки. Одразу й переодягнулась в джинси, теплий гольф і вибігаючи з хати, ще накинула недавно придбану дуже теплу та гарну шкірянку.

Ярослав чекав, спершись до капоту автомобіля. Я не могла стримати посмішку, коли бачила його. Здається і він був мені радий. Одразу обійняв і міцно притис до себе. Я вдихнула його аромат і так би й стояла там. А попереду мене ще чекав якийсь сюрприз. 

Ми сіли в машину і рушили на зустріч чомусь невідомому.

— Вітаю з завершенням другого дня, — сказав викручуючи кермо і виїжджаючи на оживлену та яскраву від світла фар та ліхтарів дорогу.

— Дякую, це було чудово. До речі, тебе вже теж можна привітати з розлученням? 

— Не так швидко, — чоловік багатозначно на мене глянув.

— Що це означає? — намагалась зрозуміти, — вона ж надіслала тобі документи і …

— І я їх не підписав, — продовжив замість мене.

— Чому? — щиро здивувалась.

— Бо там не ті умови, про які ми домовлялись.

Я лише мовчки глянула на нього. Тепер коли я його дівчина, мене справді це турбувало. Бо для мене було важливо, щоб Ярослав розлучився. Хоч би як давно вони вже не разом. Та офіційно вони все ще чоловік та дружина. А зустрічаючись з одруженим, я б ставила себе в погане становище.

— Давай сьогоднішній вечір буде легким, просто гарно проведемо час. Не хочу більше ні про кого думати. Лише ми удвох. Ти і я.

Він говорив так солодко і спокусливо, що я й правда про всіх і все забула. Поруч і в думках був лише він, і навіть авто заповнював запах його парфумів. 

 Ми припаркувались біля ресторану. Попросив трохи почекати в машині. За кілька хвилин Ярик повернувся з паперовим пакетом. Мабуть, всередині була наша вечеря. 

— Ти, напевно, вже здогадалась?  — запитав чоловік.

— Ні, — відповіла розглядаючи місцевість.

Ми їхали по бруківці, дорога лежала вгору. Позаду виднілися будинки, а попереду і по сторонах ліс. Хоча я не розуміла, який може бути ліс в центрі Львова. І я точно не була тут ніколи раніше, навіть повз не проходила. 

Авто зупинилося і ми вийшли.

— Далі пішки, — дістав з машини нашу вечерю.

— Сподіваюсь недалеко, — заявила і рушила вслід за своїм хлопцем.

— Не далеко, але…

— Що “але„?

— Вгору! Ти справді ніколи не була на Високому Замку?

— Ні. Ми йдемо в замок?

— Ну це не замок, буквально. Та колись там був замок, — Ярослав пропустив мене вперед коли почались металеві сходи, — зараз там просто оглядовий майданчик.

— Сподіваюсь воно того варте, — заявила тримаючись за поручень.

Йти було уже не так легко.. Дихання ускладнилось, м'язи на ногах починали боліти.

— Варте повір, — йшов позаду.

— Бо після такого дня, — зупинилась, щоб віддихатись. В обличчя вдарив порив вітру і я відкинула волосся з очей.

— В цьому і весь прикол, — обігнав мене і опинившись попереду простягнув руку, — яким би втомленим ти не був, піти на Високий Замок — завжди гарна ідея. В студентські роки, ми після гульні о п'ятій ранку йшли на замок зустрічати світанок.

— Сподіваюся і я так робитиму, коли стану студенткою, — мовила з надією.

— Наступного року поступиш і обов'язково пізнаєш всі радощі студентського життя. 

Далі говорити було важко. Я трималась за руку Ярослава і переставляла ноги. Навіть, можна було сказати, що він мене тягнув більше, ніж я йшла. Ми вже ходили по колу і ось нарешті вийшли на невеличкий майданчик. Спершу я помітила розкішний краєвид на нічний Львів. Я затамувавши подих, дивилась на цю красу і обережно підійшла до поручнів. Вогні виблискували наче зорі. Тільки потім я помітила, що ми зовсім не самі. Людей було багато. І компанії і пари. Хтось пив шампанське, хтось мовчки розглядав краєвид. Правда, місця було вдосталь для всіх.

Ярослав підійшов і легко обійняв ззаду. В цю хвилину було так добре і так спокійно на душі.

— Ось там, — тихо промовив і вказав пальцем, — ринок де ти купляла сукню для першої вечірки.

— Ось там, де не світиться? —  А в середині билася пташкою думка, про те, що це точно вартувало усіх тих зусиль, щоб піднятися сюди. Бо цей момент де ми з коханим стоїмо ось так, і здається не існує більше нічого, був досконалим.

— Так, що там вночі буде світитись?

— Ага, а ось це дорога? Там машини їдуть.

— Так.

— А в якій стороні моє село?

Чомусь згадала про свою рідну домівку. Хотілось хоча б глянути здалека в цю сторону. Стало трохи щемно в середині, але ейфорія від щастя поглинала всі інші емоції.

Чоловік взяв мене за руку і повів на протилежний бік майданчика.

— Ось ця дорога веде до твого села. А ось там наш будинок. Але звідси не видно. Ходімо поки не охололо повечеряємо.

Ми сіли на лавку поряд і з пакета Ярослав дістав чай та шаурму.