Глава 39

Звісно мені подобалося сидіти вдома, але просити його щоразу про гроші було просто нестерпно для мене. І я вирішила, що раз в мене й так повно вільного часу можу й роботу пошукати. Не дивлячись на важкий досвід роботи офіціанта, я б знову пішла працювати в кафе. А куди мені ще йти? Куди ж я без освіти? Але то нічого, як то кажуть — всьому свій час!!!

Але перед тим мусила поговорити, і хотілося б вірити, що порадитися, але насправді запитати дозволу в Ярослава.

—  І нащо тобі це треба? Тобі що завантаженості англійською мало.

—  Я звісно вчуся, і це займає час, та решту часу я переважно нуджуся. А через відсутність роботи, я вимушена просити в тебе гроші, і всякі дрібниці, які мені потрібні, або просто хочеться.

Він глянув на мене як на божевільну, —  То це й все? То сказала б що гроші потрібні, я б дав свою картку. Чи краще давай, відкриємо тобі окремо картку, я закину тобі гроші на витрати.

—  Та не лише через гроші, якщо чесно, —  зізналася я і заглянула йому в очі з надією на порозуміння, але звісно я його там не знайшла.

—  І куди ти підеш, та і які в тебе ще є причини?

—  Кажу ж нуджуся я цілими днями нічого не робити. Подруг в мене нема, нових знайомств теж особливо. Бо на курсі якось не вдалося знайти людей з спільними інтересами. І я ж працювала офіціантом, ось і шукатиму роботу десь в кафе.

—  Ти що кепкуєш з мене? Уяви собі що буде, якщо хтось з мого кола дізнається, що дівчина Ярослава Сокола, власника багатьох філіалів рекламної агенції в Україні, однієї з провідних компаній, що стрімко розвиваються, працює на когось та ще й офіціанткою. Ти що збожеволіла? Та мене ж заклюють.

—  І що ти мені накажеш тепер робити? Продовжувати сидіти вдома і тупіти? 

—  Ти б зайнялася чимось, що роблять інші дівчата?

—  А що вони роблять, —  запитала з викликом, —  окрім того, що намагаються закадрити такого як ти, і обмивають кістки такій як я?

—  Ти б теж собі когось завела, ну типу коханця. —  І він підступно кліпнув мені.

—  І що? Ти думаєш про роботу дізнаються всі, а про те, що маючи такого заможного і ідеального хлопця як ти, я зустрічаюся ще з кимось, і наставляю тобі роги ніхто не дізнається?

—  Ліль, та я щодо останнього пожартував. 

—  А я геть не жартую, мені потрібна робота, і раджуся я з тобою тільки тому, що мені не начхати на твою репутацію, і я не хочу нових проблем, —  і я говорила це щиро, бо нових нападів з боку Свєти, чи кого б то не було, геть не хотілося.

—  Ну хочеш, давай я піду кудись де точно немає твоїх знайомих.

—  Ще не вистачало, щоб я власними руками відправив тебе працювати кудись в генделик чи наливайку  якусь.

—  А що туди не люди приходять?

—  Інколи туди приходять справді нелюди, а алкаші всякі і всяке інше дно. І ніхто тебе там не захистить від них.

—  Не розказував б ти мені, бо коли я працювала офіціанткою в клубі, який у Львові зветься “пристойним”, мене це не врятувало від всяких скажених.

—  Ну тим паче, не працювати тобі там. Чи тобі пригод на дупу мало?

—  А тобі яке діло до моїх пригод, — почала я скаженіти.

—  Бо ти маєш переді мною зобовязання, і будь ласкава виконуй їх! —   Без крику, але надто чітко вимовив Ярослав, —  Просто, продовжуй грати роль моєї дівчини.

—  Але ж перед ким я маю її грати, коли окрім рідких вилазок на вечірки, ми ніде не з'являємося разом?

—  Тут ти права, це треба виправити, при чому найближчим часом.

—  І що це буде, —  з неприхованою цікавістю запитала я?

—  Давай сходимо припустимо до ресторану?

—  Хм, і це все на що вистачає твоєї геніальної фантазії? Ми й так щоразу лише те й робимо, що їмо на твоїх вечірках.

—  Якщо ти така розумна, то запропонуй щось краще! І я дивлюся, ти дуже балувана, ми ж щойно з Карпат приїхали.

—  Так, там справді чудово, — замріяно мовила я, згадуючи чарівні гори, золоті полонини, яких торкнулася своїм пензлем осінь.

—  А давай влаштуємо виставку на тематику осінніх робіт для місцевих художників?

—  І що нам це дасть?

—  Якщо ти покличеш своїх багатих друзів…

—  Правильніше сказати колег!

—  Що?

—  Вони мені не друзі, а колеги.

—  Та яка різниця, я про те, що якщо ти їх покличеш, можна буде влаштувати ярмарку цих робіт.

—  Ого, і хто ж цим займатиметься? Треба ж підготувати будинок.

—  Я хотіла запропонувати, зробити це в галереї, ти впевнений, що це можна зробити у твоєму домі?

—  А чому ж ні, він великий, та і знизу в залі вистачить місця, а ще після такого візиту ні в кого не залишиться сумнівів, що ти тут теж живеш.

—  А це так важливо?

—  Звісно ж, бо це підтверджує міцність наших стосунків для публіки.

—  Ясно, —  лише й змогла коротко мовити, —  А що я маю зробити?

—  Ти ж вигадала цю ідею, то й опікуйся нею!

—  Але..

—  Та жартую я, — і Ярослав, погладив мене по руці, —  ану сідай но, все тобі розповім. По перше знайти власне місцевих художників, можеш навіть залучити ілюстраторів, тут я допоможу тобі з рекламою. А відділ реклами підготує відповідні матеріали для цього. Твоя головна задача, що б вони погодилися на продаж своїх робіт.

—  Думаю з цим я впораюся!

—  Ось і чудово! А ще думаю можна залучити письменників, бо ж будуть ілюстратори, а це чудова можливість знайти людину, з якою письменники або ілюстратори зможуть домовитися про спільну роботу. А далі все за малим. Треба замовити, і відповідно прикрасити будинок, звісно ж.

—  Ого, скільки всього, з подивом мовила я.

—  А як ти думала, і це ще не все. Пізніше я напишу тобі повний список всього, що необхідно зробити, — І мабуть, побачивши мої округлі від подиву очі додав, —  та не хвилюйся ти так. Ти точно зробиш це, а ще я дам тобі когось з офісу, щоб допомагав.

—  Дякую! —  І коли Ярослав вже майже вийшов з вітальні, я запитала, —  А що з роботою?