Глава 38

Після смачного сніданку і, звісно, запашної кави, без якої я тепер не знаю як жити, дякуючи Ярику, ми пішли на виставку. Чоловікові потрібно ще поговорити, з деякими потенційними партнерами та й іншими корисними для бізнесу людьми. 

Тому переступивши поріг зали, де була виставка, він власне і зайнявся вишукуванням даних осіб, а мені сказав зайняти себе чимось. Ну і я взялась розглядати експонати. Виявилося, що це інтерактивна виставка, де можна не лише торкатися експонатів, а й всіляко взаємодіяти з ними. Я підійшла до міні білборда з магнітною поверхнею. Поруч лежали різні елементи на магнітах, які можна було чіпляти на той білборд. Там були різні логотипи, надписи, зображення. Вони були різних розмірів, шрифтів, кольорів і так далі. Таким чином можна було самому оформити макет. Одразу захотілось спробувати. Я озирнулась і побачила що люди так і роблять з іншими експонатами, тому не забарилась, а приступила до роботи. За кілька хвилин уже милувалась своєю роботою. Білборд, що рекламував перукарню.

— Непогано, — почувся приємний жіночий голос позаду.

Я озирнулась і побачила охайну молоду дівчину. 

— Дякую, — розгублено мовила.

Вона підійшла ближче до мого макету.

— Якщо оцей текст зробити більшим, — поміняла на потрібний, — а ось це зображення дати по центру, то ми привернемо увагу і людина одразу помітить те що найголовніше ми хочемо їй показати.

— Справді, — оцінила вдосконалений білборд.

— Адже, адреса перукарні тут не головна, якщо людина зацікавиться, то вже тоді гляне на адресу меншим шрифтом.

— Точно, — не могла сперечатись.

— Мене звати Інна, я представляю фірму з виготовлення таких рекламних білбордів і не тільки, — дівчина вручила мені візитку і буклет.

Я мило посміхнулась і подякувала. Мабуть, я теж мала представитись, але я лише дівчина власника рекламної агенції. Точніше граю роль його дівчини. І я просто пішла далі. Я так захопилася виставкою, що не помітила як пройшов час. Коли я оформляла паковання для молочної продукції до мене підкрався Ярослав.

— Як гарно, — видав надто близько до вух.

Якби не була така зосереджена, то підстрибнула б від несподіванки. Але я продовжила роботу поки не отримала результат. Ярик мовчки і з зацікавленням спостерігав, доки я не поклала свій витвір до творів інших людей.

 — У тебе найкраще вийшло, — знову мовив урочисто.

— Дякую, — задоволено мовила і я аж тоді звернула увагу на хлопця.

— Ну що, ти готова?

— До чого? — запитала бо не зрозуміла про що він.

— Збирати речі і їхати додому, — посміхаючись відповів чоловік, — чи ти хочеш залишитись? 

— Ні, я хочу до Львова вже, — зрозуміла, що справді скучила за цим містом, хоч в гори я теж закохалась.

Не могла збагнути як так швидко пройшов час. А з іншого боку, стільки подій сталось за ці два дні. 

Після обіду ми вирушили в дорогу. Ввечері маємо бути вдома. Спочатку ми їхали звивистими серпантинами гір, поки виїхали на більш менш пряму. Але радувало, що хороше покриття, і їхати так саме задоволення. 

— В мене є одна традиція, — промовив хлопець зосереджений на водінні.

— Яка? — Глянула на нього.

Цього разу, мабуть, для зручності і враховуючи те, що ми одразу додому приїдемо він одягнув спортивний костюм. Йому личило це оверсайз худі. А завдяки лекціям по стилю, які я дивилась останнім часом, я знала що це зараз модно.

— Коли їду звідкись додому, обов'язково заїжджаю на заправку і п'ю там каву. Хочеш підтримати мене?

— Ну, куди ж без кави! — урочисто мовила.

І ми ще заїхали на каву. Заправка була нова, сучасна зі столиками де можна було посидіти перед вікном. Кава з одноразового стаканчика з видом на трасу, смакувала по особливому. Була з присмаком, а точніше післясмаком нашої поїздки. Я обов'язково повернусь ще в гори. Ми допили і вирушили далі. І правду кажуть, що дорога назад швидша. Невдовзі ми вже були вдома. Втома взяла своє і ми полягали спати.