Глава 28

Я знала, що Ярослава не було вдома, і не хвилювалася з цього приводу. Він інколи і зовсім не ночував вдома, або приходив пізно, коли я вже спала і я навіть не чула. Та зрештою і не контролювала. Та хто я така, щоб слідкувати де він і з ким. Хоча мерзенній кішці всередині інколи все ж натерпілося подряпати моє нутро. Ну і нехай. Я зручно закуталася в плед у добре освітленій вітальні та з захопленням зачитувалася історією безсмертного кохання. Коли у двері з вулиці щось почало дертися. Звук був за голосний для мертвої тиші будинку, і я добряче налякалася. Але зрештою двері відчинилися, мабуть, Ярослав все ж потрапив, хоч далеко і не з першої спроби ключем в замкову щілину. І він буквально завалився в будинок. Весь розтріпаний, і ледве тримаючись на ногах.

Він не роззуваючись потупцював по будинку залишаючи  чіткі сліди на білому килимові. 

—  Що сталося? —  запитала чи то пискнула я від подиву.

Але чоловік лише зміряв мене тупим нерозуміючим поглядом і нерівною ходою почалапав далі.

Було так незвично бачити  завжди врівноваженого та зосередженого Ярослава в стані де він не міг контролювати навіть власної ходи та координації, я вже мовчу про те, щоб він зміг контролювати ситуацію.

Я б дуже хотіла йому допомогти, але, щиро кажучи, не уявляла, що зараз маю робити. І лише сподівалася, що він дійде до найближчого дивану і засне. Я швиденько забралася з вітальні, і продовжила читати. Але знизу доносилися то тупіт ніг, то деренчання посуду. Ось, щось впало, а тепер щось ще й розбилося. Що ж, почитати сьогодні вже точно не вийде.

Зігнана донизу чи то бажанням переконатися, що з чоловіком все добре, чи то власною цікавістю, я застала чоловіка на тому ж місці, де ще хвилин п'ятнадцять тому сиділа сама. Який був мій подив коли він дивився на мене своїми захмелілими очима, від того не менш прекрасними, і суповою ложкою поїдав морозиво, просто з кілограмової упаковки. 

—  Здається завтра треба викликати прибиральницю, —  мовив.

—  О, вже навіть розмовляєш, вперше за вечір — прогрес.

Він постукав рукою в якій тримав ложку по диванові, щоб я сіла поруч, але спочатку треба було прибрати розбиту піалу, і витерти залишки морозива, там де щойно їх залишив Ярослав.

Прибираючи я спідлоба все дивилася на чоловіка, який же ж він смішний коли п'яний.

Він знову постукав по м'якій білій оббивці, закликаючи приєднатися, але цього разу ложку залишив у морозиві.

—  Не треба було, ти ж не прибиральниця. —  

—  А я універсальний солдат в цьому будинку, —  сказала я скоріше собі, аніж до п'яного співбесідника, що продовжував шматками ковтати морозиво навіть не жуючи.

—  Що на солоденьке потягнуло? —   На цей раз я звернулася точно до Ярика. Я хотіла встати, але він потягнув мене назад.

—  Давай я принесу маленьку ложечку, бо від таких порцій горло болітиме.

—  Не треба, від холоду не так мучать докори совісті.

—  Щось сталося?

—  Сталося, я сьогодні образив дуже гарну та милу дівчину. І ось щоб хоч трохи розбавити гіркоту вирішив пожувати щось солоденьке, а в будинку, як на зло, геть нічого немає. Окрім цього, — і він вказав на відеречко. —  А знаєш, я навіть не люблю солодкого.

—  То це вибачення? —  перепитала я, щоб порушити запанувавшу тишу, що порушувалася лише п'яним Ярославиним плямканням.

—  Знаєш, навіть Свєтка вибачилася.

—  Ого, то це і була причина, щоб напитися? А завтра ж благодійна вечеря, ти ж пам'ятаєш?

—  Ох, дідько, нічо, буду як гро… Огі - ро -  чок.

—  Дуже на це сподіваюся!

—  А я тебе хоч раз підводив?

На це п'яне запитання я вирішила змовчати. Десь через хвилину він поклав відеречко з морозивом на підлогу, при цьому сам мало не шубовснувся з нього туди ж. А потім закинув руку мені на плечі, вже голосніше проговорив.

—  Та до біса ту вечірку, і це кляте життя. 

Я дивилася на нього, але не стала знімати руки з плеча, вона була тепла та м'яка, на відміну від разючого запаху алкоголю з рота, що викликало гостру відразу.

—  От скажи мені, чому я не став щасливим? Я ж стільки всього досягнув. Чому я відчуваю в середині цю кляту пустоту? Чому? — і він заглянув мені просто в очі, а мене мало не знудило від огидного запаху, і я відвернулася. Чоловік сприйняв це, мабуть, як щось дуже інтимне і відхилився, обпершись на спинку дивана.

—  А ти нещасний? —   Для чогось запитала я через якийсь час. —  Як може людина, в якої є все, взагалі бути не щасливою?

—  Знаєш, я не завжди був таким бездушним. Ми були по справжньому закохані зі Свєткою. Не маючи нічого мали більше ніж зараз. Скажи чому життя нас так змінило?

—  А мене ти чому питаєш? Хіба я знаю щось про життя?

—  Не кажи так, бо побувавши в тебе в селі я зрозумів, що насправді нічого не знаю про реальне життя. Я і такі як я живемо в бульбашці зі своїх інтересів, і нам нічого більше не цікаво. Ми давно перестали бачити далі власного носа. 

Він знову повернув голову до мене, і вже геть тихо додав:

—  А ти прекрасна, і нікому, хто каже, що це не так не вір, чуєш? Він поклав голову на моє плече і миттєво так і заснув. А те що я сприйняла як інтимне одкровення виявилося сонливістю. Але все одно від останніх слів чоловіка всередині розлилося тепло. Якийсь час я просто дивилася як це п'яне чудо спить. Це прекрасне, п'яне чудо.

Ще трохи так посиділа, і думала про його слова, і про те чи зміг би він бути щасливим з такою як я. Та до біса все, зі мною, чи міг би бути Ярослав щасливим зі мною? Мабуть, ні, —  відповідь прийшла сама собою. Колись хтось сказав мені, що принци ніколи не одружуються на попелюшках, бо вони з різних кіл суспільства.

  Я обережно переклала його голову на підголівник, вмостила його безтямне тіло зручніше, зняла взуття, що все ще було в нього на ногах. Накрила його пледом, і пішла й сама спати. Але заснути тоді я не могла ще довго. Все питала себе про те, чому ж він не є щасливим? Невже гроші це не інструмент для розв'язання всіх проблем? Як виявилося ні, хоча якби мені кілька місяців тому хоч частку з того, що має Ярослав, може мати жила б ще.