Глава 25

Сьогоднішній день розпочався чудово з двох причин, бо після справжньої дощової осені, що почалася майже з перших календарних днів нарешті прийшло бабине літо. Справжнє тепле та сонячне. А ще Ярослав повідомив, що він їде у справах в офіс, і я мушу бути з ним, бо там на нас очікує його юрист. З яким власне і маємо обговорити деталі угоди та підписати папери. Коли він говорив це, я відчула в його голосі якусь урочистість, а себе, чи не вперше, відчула не просто дурнуватим дівчиськом, а важливою частиною чогось більшого. 

Дорогою я милувалася чудовим осіннім Львовом. Адже екскурсія, яку провів для мене Ярослав, змусила, і справді, по іншому дивитися на Львів та його історію. А зараз особливої принади йому надавали пожовклі листя, що робили місто по особливому яскравим та пишним.

До офісу ми приїхали якось раптово, і дуже навіть швидко. Звичайна багатоповерхова офісна будівля зовні, зачаровувала в середині. Всюди яскраві деталі, купа людей, що сидять поодиноко або в групі, обговорюючи справи. Навіть тенісний стіл. Багато зелені та живих квітів. 

—  Кави хочеш? —  Чи не вперше з початку поїздки запитав Ярослав.

—  Ні, дякую!

—  Тоді ходімо до Петра Андрійовича, він сам все тобі розкаже.

Мені було невимовно цікаво як робляться такі справи, як вкладаються угоди, і яка роль в цьому юриста. Сьогодні я мала можливість дізнатися про всі нюанси з середини, і як виявилося — все дуже нудно та не цікаво. Він на комп'ютері набирав документ, поставив кілька питань, і випустив бланк на незвичному, мабуть, спеціальному папері. Я підписала. Він подзвонив в кабінет до Ярослава, бо ж він пішов по своїх справах, той прийшов, пильним поглядом все переглянув.

—  А заклад чому не обрала? —  коротко запитав і поставив підпис. А юрист поставив печатку.

—  Я ще не до кінця визначилася! —  Так само коротко відповіла.

Потім він завів мене в кабінет з прозорими дверима та дивним інтерактивним столом.

—  Це мій кабінет, тут я працюю, а ще тут відбуваються п'ятихвилинки. Посидь, будь ласка, хвилин п'ятнадцять, я маю завершити справи, і відвезу тебе до дому.

—  Ага, —  лише і могла я пронявкати, пильно роздивляючись простір. Найбільшу увагу привернула скляна стеля. Ніколи раніше не бачила нічого подібного. Та і загалом атмосфера офісу, що розташовувався на п'ятому поверсі, не була офісною. Я зручно вмостилася на стільчику, і аби скоротати час почала спостерігати, що з цього кутика було дуже зручно. Співробітники в яскравих елементах одягу, більшість мого віку, або не набагато старші. Жваво щось обговорюють, хтось зосереджено щось малює стилусом на планшетах.

—  Я закінчив, —  відкриваючи двері повідомив Ярослав.

—  А тепер ходімо, я пригощу тебе справжньою кавою.

—  Але я не люблю каву! —  Чесно зізналася. —  Вона гірка, і нічого в ній нема смачного. Краще фруктовий чай.

—  Обіцяю, такої ти ще не куштувала. Я ніколи не пропонуватиму більше, якщо тобі не сподобається. 

—  Я без ентузіазму, але погодилася. 

Ми виїхали з підземного паркінгу, і я побачила рекламу книжкового магазину.

—  А ми дорогою можемо заїхати в книгарню?

—  Так, звісно, а що тобі там потрібно?

—  Книги, звісно!

—  А ти любиш читати?

—  Як тобі сказати? В школі я обожнювала всесвітню літературу.

—  А українську?

—  Та вона сум на мене наганяла! —  відверто зізналася, і згадала всі ті твори українських класиків, що описували біль та страждання українського народу.

—  То ти не тих класиків читала. А спробувала б Сковороду, і посміялася б і засвоїла б багато життєвих істин. Він такий собі каучсерфер того часу.

—  Хто, хто, —  перепитала я не розуміючи значення слова.
—  Ну він був мандрівником, вчителем, а ще у своїх творах спонукав людей до саморозвитку, заглиблення в себе, саморозуміння. Та любов до себе.

—  А як можна себе любити? Це ж егоїзм! — заперечила я.

—  А як можна не любити себе? —  запитав Ярослав з подивом в голосі, і додав. —  Егоїзм, це коли ти заради своїх інтересів використовуєш людей, вони перетворюються на засіб досягнення мети. А любов до себе, це сприйняття себе таким який ти є, прагнення до саморозвитку, самовдосконалення, зрештою турбота про себе та своє тіло. 

  Як цікаво, подумала я, я завжди вважала, що треба любити інших. Але в словах чоловіка було так багато логіки.

—  Приїхали, — оголосив, паркуючи авто.

В магазині я розгубилася від різноманітності та яскравості книг. Але нутро раділо мов дитина. Та і серце так скажено стукало. Але коли я побачила цінники, розгубилася, бо ж це надто дорого, я не зможу дозволити собі нічого.

 —  Не турбуйся я розрахуюся, обирай все, що подобається, —  глянув він на мене з посмішкою в очах. Може читає думки —  подумала, а він додав, —  я теж куплю кілька книг для себе, якщо ми вже тут. І сподіваюся ти не заперечуватимеш, якщо і для тебе зроблю подарунок на свій смак? Так би мовити, поділюся книгами, які вразили мене найбільше. З цими словами він зник між книжковими полицями. А я згадала, що хотіла вчити англійську, і першою справою попрямувала до навчальної літератури, щоб взяти навчальний посібник. Потім гуляючи між рядами обрала для себе ще кілька цікавих романів. Анотації обіцяли історії про кохання, а мені так хотілося поринути в почуття і нехай навіть чужі. Ще трохи поблукавши між рядами, я таки натрапила на українську класику і обрала для себе “Байки” Григорія Сковороди.  

Довго озиратися в пошуках Ярослава не довелося, бо він вже махав, і підзивав мене до себе з каси. 

—  Ну що обрала все що хотіла?

—  Так, а ти що?

Я звернула увагу на запаковану книгу, в цупкий подарунковий папір. Він розрахувався, поклав книги в пакет, а подарунок  тримав в руках. І тільки но ми вийшли з магазину, він вручив мені запаковану книгу.

—  Вибач, що не привітав тебе, і не поцікавився коли в тебе день народження. Дуже прикольно, що в нас з тобою день народження в один день, чи не так?