Глава 24

Майже всю дорогу я проспала. В цій машині було так комфортно, м'яко і температура ідеальна: не жарко, не холодно. Ось що значить дорога машина. 

А просинатись я почала вже у Львові, коли ми заїхали на стару бруківку, якої у місті вже не так багато і залишилось, адже всюди замінюють потроху на нову, рівнішу. Під вібрацію і звуки міста, які ледь - ледь було чутно за закритим вікном я відкрила очі і не втрималась від бажання потягнутися. Адже автівка хоч і зручна, та сидячи їхати не найкращий варіант. 

— Я казав тобі сідати назад, там би прилягла, або сидіння могла опустити. — промовив Ярослав.

Я не одразу зорієнтувалась що це до мене, бо перебувала ще десь між сном та реальністю.

— Все нормально, — тільки і змогла хрипло вимовити. 

Зовні виднівся Львів, який я уже встигла зненавидіти. Всі мої надії розбились тут. А я знову сюди приїхала, і знову з мріями і сподіваннями. Лиш би на цей раз все було по іншому. Зроблю все для цього. Так швидко я не здамся.

— Ми скоро будемо вдома, — офіційно заявив хлопець.

Я мимоволі відірвала свій погляд від людей, будівель, транспорту і перевела його на чоловіка.

Він знову так гарно вів машину. Наче плив між будинками на своєму розкішному кросовері. Його рухи були такі плавні і непомітні, наче він нічого і не робить, а машина їде на автопілоті. Так ніжно торкається керма, наче це якась коштовність. Як впевнено і розслаблено він сидить, ніби все йому по плечу. Чого це я так залипла на нього. Відвернулась в протилежну сторону. 

— Як ти почуваєшся? — знову привернув увагу до себе.

— На диво, набагато краще, — зізналась йому.

— Тобі просто було треба повернутись до Львова, — з посмішкою вимовив Ярослав.

— Ой, — роздратовано видала, — Ти так любиш цей свій Львів. 

Я трохи розлютилась, бо поки що Львів для мене виявився великим розчаруванням.

— Справа не в тому, що я люблю Львів, а в, тому що ти його не любиш.

Я глянула на нього, намагаючись збагнути, що він хоче мені донести.

 — Сьогодні так тепло, — продовжив, — тобі ж корисне свіже повітря?!

Останні слова наголосив і було видно що йому не потрібна моя відповідь.

— А поїхали ще прогуляємося, — сказав веселим голосом і вмить викрутив кермо.

Машина різко повернула праворуч і ми заїхали в якусь вузеньку вуличку.  Через кілька хвилин кружлянь ми припаркувались. 

Ярослав відкрив мені двері і подав руку. Що це він задумав? Я вийшла і одразу відпустила його. 

— Ходімо за мною, — кудись попрямував, а я за ним. 

Йшли недовго і одразу опинились на площі "Ринок". 

— Люблю тут гуляти, ще з дитинства. Але тоді мені були цікаві великі мильні бульбашки…

— Зараз теж цікаві, — задивився на щось. 

Недалеко від нас якийсь чоловік якраз запускав такі. Мав усе необхідне: велику миску з сильним розчином і шнурок на двох тонких паличках. Ми повільно прямували туди. Діти раділи цьому шоу і радісно стрибали. Кожен хотів упіймати бульбашку. 

Я дивилась на цих життєрадісних дітлахів і так добре було на душі. Вони так тішаться простим речам. А дорослим давай все і одразу, так вони ще й незадоволені будуть що надто довго. 

— Чуєш, — сказав Ярослав, коли ми дійшли до бульбашок.

— Що? — нічого особливого не помітила.

— Вуличні музиканти, — вимовив з ентузіазмом і вхопивши мою руку, повів туди.

Цілий оркестр, а не музиканти. Барабани, скрипка, гітара, саксофон. Музика ставала гучнішою що ближче ми підходили. Їх вже обступили з усіх боків люди, але ми пробрались на перед. Таку драйвові музику створювали — сучасну, танцювальну.

І люди справді танцювали. Було важко не танцювати, навіть мені хотілось хоча б ногою стукотіти в такт. Ярік плескав в ритм і насолоджувався вечором. А я дивлячись на нього вирішила зробити так само. Годі сумувати, варто жити на повну. Кілька пісень ми віддались почуттям. Любові до музики, до танцю, до життя. Натовп трохи розійшовся, стало більше місця для танців. Чоловік взяв мою руку і мимоволі закрутив мене до себе. А тоді музиканти оголосили перерву. Я навіть ніколи не підозрювала, що можна любити музику так сильно, що вона викликає в середині стільки емоцій.

— Гадаю, час перекусити. Ходімо, — вказав очима в якомусь напрямку і я мовчки пішла за ним.

Ми підійшли до кафе, і я сіли за столик, що стояв на вулиці. 

— Будемо бачити як вирує вечірній Львів. Ти сиди, я піду замовлення зроблю.

За хвилинку він повернувся з пледами. Я зрозуміла, що і справді стало трохи холодно на вечір. І майже геть стемніло. Але так Львів з його вогнями виглядав ще гарніше.

Ярослав вкрив мене пледом і сам теж трохи вкрився. Мабуть, ця його чорна сорочка, що так йому личить, надто тонка для осіннього вечора.

— Коли-небудь куштувала каву по-віденськи?

— Ні, — відповіла.

— Тоді сьогодні спробуєш, я замовив нам. І круасани. Сподіваюся, ти не на дієті? — збентежився.

— Ні, ні, — заспокоїла його, — ніколи не сиділа.

— Ваше замовлення, — офіціантка з'явилась біля нас і обережно виклала все з таці на наш стіл.

Чомусь згадала свою роботу в кафе і прикрий випадок з Ярославом. Стало ніяково, навіть зараз після стільки часу. 

Решта вечора пройшли так само вдало. Ми пили каву, їли смачну випічку і спостерігали, як по площі гуляють місцеві, туристи, студенти, закохані пари. Так і самій закохатися можна. У Львів звісно.