Глава 22

Якби знав, що люди в селі так важко живуть, може б мав до них трохи більше поваги.  Бо виявилося погані дороги і вода в колодязі то ще квіточки. 

Коли Ліля заснула я вирішив, що мушу приготувати бодай щось на обід. Але в хаті не виявилося нічого їстівного окрім початої пачки цукру, солі та якоїсь крупи. Тихенько вийшовши з хати, я розпитав людей як знайти магазин, але ближчим виявився ринок, хоча відверто кажучи просто торгувало кілька бабць біля дороги. Там купив овочів, і фруктів і навіть м'яса. Хотів курку на бульйон, але чомусь вона виявилася занадто худющою, в магазині кури виглядали геть по іншому. Зрештою взяв шматок м'яса, і радів, що вистачило готівки. Бо ж картками тут ніхто не розраховується. 

Наступним квестом виявилося розпалити піч. Ніби і дрова знайшов, і куди класти їх зрозумів, але підпалював, а вони все не горіли. 

Ліля прокидалася кілька разів, але попивши води знову засинала.

Зрештою прийшла хресна Лілі, яку як виявилося звали Уляна. Вона посміялася з моєї незграбності, але все ж допомогла. Поки ми готували в чотири руки, вона все нахвалювала мої вміння готувати. Потім багато розповідала про своє життя, про свого нині колишнього чоловіка, від якого зосталося четверо дітей. І мені по людськи стало шкода і цю жінку і її дітей. А яке в них може бути майбутнє ось тут? Але жінка любила своє село, і з її слів навіть не думала кудись їхати. 

—  А куди я з рідного дому? Тут і батьки мої поховані, і брат. А діти? Вони ж тут в школу ходять. Он  Андрусик хоче трактористом стати.

—  О, тітко Уляно ви все ж таки прийшли. Пробачте… —  ще з порогу почувся слабкий, але щирий голос Лілі.

—  Яка ж я тобі тітка? Чи ти вже геть в місті свому забула, що я тебе перед Богом на руках тримала. Зараза мала. 

І з цими словами дві жінки розсміялися і міцно обійнялися.

—  А ти чому не в ліжку, —  запитала Уляна.

—  Та мені вже краще. І жар наче спав.

—  То сідай їсти, ми тобі тут з … Як тебе?

—  Ярославом, —  підказав я.

—  Загалом цей парубок гарно готує, тож придивися. Але спочатку сідай їсти.

За столом знайшлося місце й для мене, хоча спочатку я мав намір дати можливість поговорити Лілі з хресною. Але мене не випустили, і мало не силою всадили за стіл. Так до обіду мене ще в житті не припрошували.

—  То як ти назавжди до дому?

—  Ні, —  відповів я за неї.  —  Вона, той во, за зимовими речами приїхала, а я ось приїхав за нею, а вона й захворіла.

Ліля німо дивилася на мене, а я поглядом намагався все пояснити, але з її лиця було видно, що в мене погано виходило.

—  А то все через повітря, бо брудом дихаєте у вашому місті. І не дивись так на мене я ж правду кажу.

—  А ви як, як діти?

—  Та що я? В мене тут все однаково, і нічого нового не розповім. Мої шибеники сумувати не дадуть. А повиростали як. Ти краще розповідай, як тобі Львів? Ти ж знаєш, я так туди жодного разу за життя й не виїздила, хоча ніби і живемо не далеко. А що мені там робити? На львівських панянок дивитися та соромитися з того, що я селючка забита, і що їм не рівня?

—  Та, а що я вам скажу… Я по місту так і не гуляла. Велике місто, людей багато. А так все майже так само, як і тут.

—  Лиш корови не гуляють вулицями —  додав я. 

—  Ярославку, будь ласкавий, налий нам чаю, а ми поки пошепчемося.

—  Так, а вам який пані Уляно?

—  Та чорний звісно, а ще якісь бувають? То все хімія, фарба і барвник, щоб ти знав! 

Я хитнув головою, і пішов в кухню робити чай. Хата нагрілася від печі, в ній запахло супом та вареною картоплею. Та і голос, що наповнював простір довкола зробив будинок затишнішим. Але я мушу забрати Лілю звідси. Поки вона не розповіла Уляні, та може й ще комусь, який я покидьок, поки вони її не відмовили. Я безтактно зайшов з чаєм, обірвавши чужу розмову.

—  Ось ваш чай, гаряченький. А ще я купив печиво, й цукерок. Ну про всяк випадок.  —  Я говорив навмисно голосно та багато. 

—  Ти не мусив, —  лише й мовила Ліля.

На її щоках зявився рум'янець, та і вигляд вона мала вже куди кращий. 

—  А знаєш, я подумав про те, що маю показати тобі зовсім інший Львів. —  Сказав, сідаючи до столу. Хоч і розумів, і навіть по поглядах бачив, що вони б воліли продовжити свої балачки вдвох. —  Ну знаєш той, що описують в книгах, оспівують в піснях і змальовують художники.

 Романтичний, історичний…

—  Ба, Ліль глянь який в тебе залицяльник. Я б на твому місці погодилася.

—  Та який він мені залицяльник, так одна назва. —  Зі злобою, але зовсім тихо прошипіла Ліля. Вона не дуже розуміла, що відбувається.

Якийсь час всі мовчки сьорбали свій чай, і без апетиту жували сухе печиво.  

—  Ліль, мені шкода, що ти так рано пережила смерть матері. —  Зрештою порушила тишу Уляна. Але ти так зібралася і поїхала, і нікому не сказала.

—  Не сердіться, просто я думала, що тут все так складно. Та й роботи не було.

—  Та хіба я можу сердитися, я розумію, що ти вже доросла дівчина. Он яка гарна. —  І вона по дитячому погладила її по голові. —  Але ж я хвилювалася, могла б хоча б зателефонувати. 

—  Та й часу якось не було.

—  Ех, молодь, завжди часу нема, сил нема, забувають. А що ж буде в старості? А я мати чотирьох дітей все маю памятати? А ти ж знаєш, що з нами ще свекруха живе, і що вона лежача. І все на мені. Та зрештою я рада, що з тобою все добре. —  А ти, —  і вона пильно глянула на мене, —  не смій її ображати. Бо ж вона як квіточка, дуже вразлива. Та й сирота вона!

—  Хресна, нащо це всім знати? —  збентежено пискнула дівчина, соромлячись чи самого факту сирітства, чи навіть слова.

—  А що тут такого? В тебе є я, і хай ніхто не думає, що не буде кому за тебе в разі чого постояти. Хоч я окрім слова, а в разі чого й штурхана нічим не допоможу, бо ти ж знаєш, що ми бідні як церковні миші. Бо Міша пішов, а все мені залишив, і дітей, і борги, і навіть лежачу маму. Але Бог добрий, і завжди допоможе, то роботу підкине, то дітям в школі допоможуть.