Глава 21

Під здивовані погляди Ліліних односельчан, переважно жінок похилого віку, я майже біг до аптеки. Треба сказати дуже допитливих жінок, бо я ще не встиг відчинити двері, як бабуся, дуже квола і старенька на вигляд, стала перегородивши мені дорогу. Вона не дивлячись на сутулість виглядала загрозливо, та і палицю вона тримала скоріше для залякування, ніж, щоб та допомагала їй у ходьбі.

—  Юначе, а хто ти, і що забув у нашому селі?  Це ж твоє авто стоїть під будинком Дмитрюків?

—  Доброго дня, так моє, якщо ви про будинок Лілі. Я її знайомий! А що власне сталося?

—  Я так і знала, що вона виросте повією, —  прокричала бабця на всю аптеку, хапаючись за серце. На що аптекарка підвелася з свого місця, щоб краще роздивитися, що сталося.

—    Невже дочка Дмитрюків повернулася?

—  Так, бачиш, і не одна.

—  Та що ви мелете бабо Оксано, ніяка вона не повія, а це може чоловік її. Ліля гарна дівчина. І вона точно не так вихована.

—  Так, не так, а її батько достатньо лиха приніс цьому селу, взагалі диво, що їх сім'ю після такого з села не вигнали. Але Бог все бачить. Довго ж її мати мучилася. А все через гріхи того ірода! Та і в кого донька мала вдатися? 

Так нарікаючи бабця і вийшла з аптеки. А я не до кінця розуміючи про що мова, підійшов зі списком до прилавку. 

—  Доброго дня, мені потрібно все що на аркуші написано, і ще вітамінів якихось хороших.

—  Так за вітамінами вам краще в сад, чи на ринок на крайняк. А що трапилось. Ліля захворіла?

—  Так трохи, а ви знаєте її? Звісно знаю, похресниця вона моя. А ви хто будете?

—  Я? —  розгублено перепитав. —   Та так, добрий знайомий. 

—  А я думала і справді чоловіка знайшла собі.

—  А що без чоловіка їй в село повертатися не можна було? Вирішив пожартувати. 

—  Та дівчині вже двадцять п'ять, а вона все сама, так і озирнутися не встигне як залишиться неодруженою.

Я був здивований такою відвертістю людей яких бачу вперше, але все ж забрав свої ліки, і хотів було вже вийти, коли та ж сама пані звернулася до мене.

—  Агов, як тебе звуть?

—  Ярослав! —  коротко відповів стоячи у дверях.

—  Передавай Лілі привіт, і скажи, що я зайду, лиш хай тут роботу закінчу. Скажімо в обідню перерву. Не образь її, вона хороша дівчина.

—  Я знаю, —  знову коротко відповів.

***

Поки я дійшов до Ліліного дому, вона вже спала. На чолі краплинки поту, вся закручена в одіяло, і все одно труситься. Я відчинив вікно.  Знайшов тазик та чисту ганчірку.  І вирішив протерти дівчині чоло холодною водою. Але кран в будинку знайти так і не зміг. Довго шукав перш ніж зрозумів, що воду треба принести з вулиці. Боже, і як люди тут виживають?

—  Приніс? — спитала слабким голосом дівчина з під ковдри.

—  Так все, що ти просила. 

—  Принеси води з криниці, будь ласка.

—  Та я вже. І підніс склянку з водою до дівчини, подаючи в іншу руку ліки.

—  Дякую, але ти не мусиш доглядати за мною.

—  А кому ж я залишу тебе, та ще й в такому стані.

Ліля мовчки випила пігулки, і знову залізла під ковдру. Вона з дороги навіть не роздягнулася, лежала просто в одязі під старенькою ковдрою без простирадла і підодіяльника. Отже, скоріше за все приїхала вже хворою. 

І в цьому я теж винний.

—  Ліль, я там в аптеці жінку зустрів, вона сказала що твоя хресна мати, і обіцяла зайти в обідню перерву.

—  Прийде сваритися буде, що поїхала і нічого їй не сказала.  А як сказала б, то вона б відмовляла мене, щоб нікуди не їхала. І була б права. 

Голос в дівчини був геть слабий, і трохи сонний.

—  Я можу щось зробити, якось допомогти?

—  Нічого не треба, я трохи відійду, сама всьому раду дам.

Дівчина заснула, а я так і залишився стояти посеред кімнати.