Глава 20

Після сварки, я вирішила, що чекати нічого, і негайно почала збирати речі, що й так майже не розпаковувала. З сумки виймала лише найнеобхідніше, пасту, щітку та інші засоби. Ту ж нічну сорочку… А паспорт навмисно поклала на  видне місце, щоб не забути.

Я знала, що до ранку з автовокзалу нікуди не дінуся, але краще очікуватиму там. Про те як житиму в селі та на що, поки намагалася не думати. Зрештою таки є шмат землі, з неї і житиму. Не я перша не я остання.

Тихенько, щоб більше ніколи не потривожити власника цього будинку я вийшла на вулицю.  Щоб йти пішком не було чого й думати. Далеко, до того ж  все ще моросить, і так сиро, що аж до кісток пробирає. Справжня осінь.

Почала вишуковувати у своєму телефоні номери таксі, але й так знала, що нема їх там. Бо ніколи  на таксі не їздила. Не по кишені вони мені.

Потім своїм стареньким телефоном намагалася вловити вайфай будинку з якого щойно вийшла. І зрештою хоч і слабенький, але зловила. Вбила в пошуковику служби таксі, та набрала першу найкращу, але вони повідомили, що всі машини зайняті, доведеться почекати п'ятнадцять хвилин. І я стояла під дощем і чекала, але через п'ятнадцять хвилин мені сказали те ж саме. Тоді я геть мокра, втомлена та зла, знову залізла в інтернет та почала шукати вже часників. Нехай і дорожче, але я не могла стояти тут цілу ніч. Зрештою віддам все до останньої копійки, а там хай роблять зі мною, що хочуть.

 Слухавку взяли відразу, і сказали, що хвилин за десять буде. І справді, навіть швидше, хвилин за вісім під'їхав старий, але чистенький автомобіль. За кермом сидів молодий чоловік, який з посмішкою привітався. 

—  То куди їхатимете?

—  Мені треба на автостанцію!

—  Але ж куди б ви не їхали, а найближчий автобус о шостій ранку, зараз лише перша ночі. А ви вся… Ви промокли, застудитеся.  

—  Мені треба в село Вишню, але це, мабуть, дорого.

 —  А давайте так, я вас відвезу у вашу Вишню і візьму з вас лише за пальне. Там у вас, мабуть, всі люблять вишні, пожартував і додав. Я ж теж парубок з села, і хай я не Робін Гуд, але коли можу допомогти, то чому б і ні.

—  А скільки це буде,  можете сказати хоч приблизно? —  жалібно запитала я.

—  Звісно можу, —  гривень сто п'ятдесят. Більше точно не візьму, підійде?

—  Так, везіть, Дякую! Якийсь час ми просто їхали, а потім щоб відволіктись від своїх дурних думок про Ярослава я заговорила перша.

—  А знаєте, здається мені, що якби ви навіть не сказали, що самі з села, то я б і так здогадалася. Бо тут, тобто в місті люди геть інші… Вони всі прагматичні, корисливі та  егоїстичні. 

—  Я не можу з вами погодитися, принаймні повністю. Бо в мене дружина з міста. Корінна Львів'янка. І щирішої за неї годі шукати. Та і за час життя тут і друзями і новими знайомствами обріс. І я люблю тих людей, які мене оточують. Звісно в селі все простіше, але там теж не завжди солодко. Ви, мабуть, ще не адаптувалися до такого життя, та не знайшли своїх людей.

—  Та вже нема потреби, я повертаюся в село, на завжди.

—  Не гнівіть долю, бо може бути геть інакше, а не як ви того хочете. Решту дороги ми їхали в тиші, але я щиро раділа, що вперше за довгий час зіштовхнулася з людиною, яка не прагнула мене обвести кругом пальця та нажитися на мені. Я добряче змерзла та зголодніла, і трохи відігрівшись таки задрімала, і проспала всю дорогу, аж поки ми не заїхали в Вишню. Там водій розштовхав мене, щоб уточнити вулицю та адресу.

  Коли ми приїхали, і я розрахувалася, як і було домовлено.

— Водій глянув на мене з жалем та запитально —  ствердно мовив

—   Та ви, мабуть, застудилися?!

—  Мабуть, —  коротко констатувала. Знаючи, що не, мабуть, а точно.

 Водій навіть заніс мою сумку  під дах ганку, я чемно подякувала. І вбила його номер в телефону, як то кажуть про всяк випадок. 

Зайшла я до хати геть хвора та розбита. Сил вистачило лиш зняти верхній одяг та залізти в настелене ліжко. І я миттю відключилася.

Прокинулася на світанку від того, що дрижала усім тілом. На годиннику була сьома. Треба йти в аптеку, бо згорю від гарячки, а в дома жодних ліків, а якщо і є щось, то ще мамине. Можна отруїтися і від часу, і від доз, що їй призначали останнім часом.  З такими думками знову відключилася. Але через годину все ж змусила вилізти себе з постелі. Проклинаючи свою недбалість, бо на останні гроші  йду за ліками, а їсти буду що? В хаті ж крихти нема.  Яке ж було моє здивування побачити на порозі Ярослава. 

Я була щиро вдячна йому за повернений паспорт. Але для чого було їхати так далеко? А ще він поводив себе дивно, та якось, ніби мав що сказати та мовчав. Він навіть запропонував піти за ліками для мене, і я з полегшенням видихнула коли не взяв запропоновані гроші.

Мабуть, все ж хоче поговорити.  Думати про все інше не було сил. Я знову заснула.