Глава 17

Дорогою до дому я кипіла гнівом, але сиділа німо, бо ж мені жодного разу нічого не обіцяли. Що ж мною легко скористалися, вже вкотре, а я просто занадто дурна, щоб зрозуміти це. Краще б і жила у своєму селі, і раділа б тому, що отримаю з землі. Сама у всьому винна, попхалася в це місто. І що з того, коли нема в мені міщанської крові. Я б мовчала і далі, і мовчки б зібрала речі і поїхала додому, і забула б все це, якби цей…Ідіот, не почав дорікати мені за довбану сукню.

—  Боже, я справді не розумію в чім біда? Яке значення має обгортка, коли цукерка в середині не смачна?

—  Що? Для чого тут приплітати солодощі? —  Перепитав збентежений, і явно добряче стомлений Ярослав. І мабуть, все ж зрозумівши мою алегорію, додав.  —  Ти просто мала купити ту дурнувату сукню там де тобі сказали!

—  Але ж там такі ціни… В нас в селі люди чесною працею за рік стільки не заробляють. —  Намагалася я виправдатися.

—  Але тепер ти не в себе в селі, але якшо і далі будеш такою тупуватою, хочеш чи не хочеш, а сучасна еволюція тебе поверне туди звідки вилізла, — він сказав це майже криком, а мене ніби великою напругою обдало.

 —  Та зекономити я хотіла, бодай б тебе. Твої гроші намагалася вберегти. Не знала скільки в тебе на картці, та і для мене це космічні суми. Це ти в нас звик жити на широку ногу, а я так — дурепа з села. А знаєш, що найогидніше, те що ти в усьому правий. Я раз за разом знаходжу проблеми на свою голову, а все через власну доброту, довіру до людей, та не бажання кривдити інших. А всі ви готові йти по головах, брати все, навіть, якщо вам на це не дають згоди. Ти і тобі подібні користуєтеся людьми, і навіть не розумієте що це не правильно. 

Я захлиналася власною біллю злістю на нього і на весь світ. Відколи я приїхала до цього клятого Львова, всі довкола тільки те й робили, що використовували мене, а я щойно зрозуміла дві речі, що сама у всьому винна, і що тут просто так звикли. Це я полізла зі своїм уставом в чужу хату, ось і маю, те що заслужила. Я щосили стримувалася, щоб не заривіти, але натомість продовжувала заповнювати замкнутий простір авто своїм криком, а насправді відчайдушно бажала, щоб мене пошкодували. Я просто так хотіла бути комусь потрібною, ну хоч комусь у цьому клятому світі.

—  Я думала, що ти маєш хоч поверхневе уявлення про бодай якісь людські цінності. Мені так хотілося вірити в це, що за цей час поруч з тобою я встигла намалювати у своїй голові картину ідеального тебе, і закохатися. А ти майстерно використовував мене у своїх цілях. Але не лякайся, я не звинувачуватиму тебе в цьому, я ж сама тупа дурепа винна, сама себе обманювала. Я дивилася просто в його очі, і хотіла, щоб він добре бачив погляд дівчини, яка справді ненавидить його через те що він нехай і мимоволі, але розбив їй серце.

—  Але знаєш, я навіть вдячна тобі, бо тепер точно ніколи в житті не довірятиму чоловікам.

—  Ліль, пробач, —  промимрив мій кривдник, і додав. —  З самого початку це було грою, і я думав ти розумієш правила цієї гри, і ми граємо в неї за взаємної згоди.

—  Так ти і справді грав, але на моїх почуттях, та моїй наївності й щирості. Останні слова зруйнували мій захисний пліт, і сльози полилися рікою, а я навіть не дихала, щоб не видавати своїх схлипів. Бо зі мною  сталася справжня істерика. Мене рвало з середини, і ця клята дорога ніяк не закінчувалася.

—  Чо-чого диви-вишся?  —  Я голосно, шморгнула носом, і на одному подиху додала, —  висади мене тут!

—  Ми вже майже приїхали, не роби ще більших дурниць. Просто заспокойся.Зрештою, нічого ж страшного не трапилося.

—  Ага, а як же, нічого, крізь сльози та новий приступ істерики прохрипіла я.

Я відвернулася до вікна, і тихо схлипувала, намагаючись не думати як по дурному все вийшло.

—  Ти не помилилася, було щось особливе в нашому спілкуванні. І сьогоднішній поцілунок був щирим. Але це ніколи не матиме продовження, бо і моє серце розбите, при чому тою, котра ніяк не дає завершити мені стосунки, які вже давно не приносять нікому з нас нічого окрім болю. Невже ти справді думаєш, що після всього лайна яке на мене вилилося за останні місяці, я з доброї волі ще хоч колись влізу в  подібне?

І взагалі в мене є справи куди нагальніші ніж все це, —  він в пориві відпустив кермо, і авто запетляло дорогою, налякавши нас обох.

Він швидко вирівняв його, і якийсь час ми їхали в німій тиші, яку порушував лише шум коліс, мотора і дощу, що дрібно починав стукати по лобовому склу.

—  А ти не думав про те, що в тебе якийсь комплекс. Ти страждально несеш відповідальність за все на світі, і всіх. А тих хто робить спроби турбуватися  про тебе, жорстоко відштовхуєш.

—  В мене повно комплексів, як і в тебе… Чого тільки вартий твій комплекс Матері Терези. Але з цим лайном розберися сама, а в мої проблеми не лізь! Мені ніхто не потрібен! Я й один добре даю собі раду.

Але це кляте суспільство не сприймає тебе серйозно, якщо ти вже не створив, або  не мариш  в майбутньому створити сім'ю. І не важливо, що майже завжди хтось, а може і обоє від цього страждають. 

Він глянув на мене і спокійним, виваженим голосом, що так було не схоже на всю нашу попередню розмову додав.

—  Знаєш, я маю зразок  лише одного щасливого шлюбу, це шлюб моїх батьків. Вони завжди розуміли один одного, і ніхто з них не дозволяв собі зневажати чи чхати на інтереси іншого. І я щиро вважаю, що якщо не вдалося створити таку сім'ю, то і нема чого смішити людей. А ми з Свєтою насмішили, і продовжуємо це робити мало не щодня, а по дорозі і знищуємо свою гідність, і пам'ять про все добре що між нами було. Я інколи запитую себе для чого це все взагалі? Невже заради грошей?

—  А може це урок від долі, щоб стати сильнішими, щоб засвоїти щось важливе? —  запитала вже без ворожнечі, все ще рюмсаючи.

—  Я не вірю в усю цю маячню. Єдина доля, це та яку люди самі будують, поступово крок за кроком, день за днем.

Я вже бачила вогні великого міста, але їхати ще було куди. А в машині знову було німо, і знову це порушив голос Ярослава. Його тон був перепрошувальним, але я все ще не розуміла його точки зору, і за що зі мною так.