Глава 14

Та і час мені тут пройшов куди приємніше  ніж  тинялася б тими  залами, увішаними пістрявим одягом, і продовжувала лякатися від кожного цінника.

Я приміряла щонайменше з десяток суконь, та ще більше пар туфель. Боліли ноги, і неприємно нив шлунок від голоду та втоми. Але зрештою я обрала чарівну вечірню сукню білого кольору, що ідеально лягла мені по фігурі. До неї геть в іншому кінці базару я знайшла такого ж кольору туфлі на зручному каблучку, з дуже симпатичними застібками та невеличким бантиком. Та і продавчиня, що торгувала поруч бачачи як я щасливо кручуся в білій сукенці вмовила мене до неї взяти невеликий, але дуже елегантний клатч. 

Звісно, на ринку я не змогла розрахуватися безпосередньо карткою. Тому довелося телефонувати Ярославові і просити пін-код від картки, мені було так соромно турбувати його через це. Але він надіслав потрібні мені цифри в смс і ні про що не запитував. Безумовно, це стало для мене полегшенням. 

Закінчивши шопінг я вирішила більше не телефонувати Ярославу, щоб не відволікати його, але написала коротке смс “Закінчила”, та не отримавши відповідь, потинялася ще трохи рядами не маючи більше наміру нічого брати. Але зрештою взяла кілька милих шпильок у волосся, для завтрашньої зачіски, яку, точно, зроблю сама. Не довіряла я своє розкішне волосся, всяким перукарям, що голосно звали себе майстрами, а насправді по перше нормально навіть зачіску не можуть зробити. Я вже мовчу про те, щоб підстригти. Один раз мене вже стригли… і після того, я нікому не довіряю своє волосся. А ще я багато разів чула ще коли вчилася в школі, та і пізніше теж неодноразово, що на чуже волосся ворожать, і можуть дуже сильні чари накласти, що і вмерти можеш. Тому голову  бережу від чужих ножиць, рук та навіть погляду. Ретельно заплітаючи його щоранку в косу, та якщо бути до кінця чесними так навіть зручніше. Ще мама вчила, що негоже дівчині ходити з розпущеним волоссям, бо це говорить про її неохайність і легковажність.

Я давно закінчила свої справи, і вже котру годину тинялася містом. Спочатку милуючись його затишністю та архітектурою. Але зрештою я зголодніла, втомилася і змерзла. Але на годиннику була лише шоста вечора, тому я не наважувалася зателефонувати Ярику, і попросити,  щоб забрав мене.

Ще пів години я самотньо  просиділа на лавочці в парку. І зрештою остаточно задубівши і смертельно зголоднівши все ж побрела в пошуках найближчого кафе. Ноги немилостиво боліли, а в додачу, певно від голоду, ще й почала нити голова. В голові промайнула думка про те, що краще б сама добрела до його будинку. На цю думку всередині все збунтувалося. 

Я пила каву в малолюдному маленькому кафе, занадто міцну як для мене, але пила, таку ж гірку як моє життя. І все запитувала себе, а чому я все ще живу у Ярослава? Наскільки правильно залишатися під його дахом, і коли він виставить мене, а головне, що я робитиму потім?

В цей момент я здригнулася, бо в кишені задзеленчав телефон. Дзвонив Ярик, він повідомив, що вже їде, і я назвала адресу звідки може мене забрати.