Глава 11

Хоч ця ситуація мене і шокувала, але я все ще мріяла про гарячу ванну. З привідчинених дверей доносився шум води, наче десь серед гір стікає багато струмочків. Нарешті я розслаблюся і морально відпочину, а вже потім буду думати про все. Ступила до ванної кімнати, аж тут щось хлюпнуло. Опустивши погляд, я побачила що на підлозі вода, майже по кісточки.

— Ой лишенько, — викрикнула я, неочікувано голосно і пискляво.

З переповненої ванни, через краї, вода стікала на чорно-білу плитку підлоги. Все було наче в тумані через пару.

Кілька секунд я шоковано простояла, не знаючи за що хапатися, а тоді швидко закрила кран. Одразу подумала про Ярослава. Він, напевно, сильно розлютиться і вижене мене. Схопила рушник і стала на колінах збирати воду з підлоги. Добре, що рівень підлоги у ванній нижчий ніж на коридорі і вода не потече далі по будинку.

Погляд був зосереджений на білому махровому рушнику, який швидко просяк водою.

 Тоді почула тихий скрип дверей і побачила ноги чоловіка, що в чорних шкіряних капцях ступив на поріг ванної кімнати. Було лячно глянути на нього, я одразу зробила винувате лице, яке благає про прощення.

— Що тут коїться? — сердито мовив хазяїн дому. 

Я все ж наважилась глянути на нього. І тут же пожаліла. Який же він злий, ще й після сварки з колишньою.

— Ти навіть ванну нормально прийняти не можеш!

— Я.. вибач, я забула що залишила відкритим кран.

Я хотіла стати з колін. Може ситуація не здавалася б такою критичною, якби я не стояла перед ним на четвереньках, наче рабиня. Та, мабуть, зі мною справді щось не так. Бо в цей момент коли я поставила одну ногу вперед, а рукою вхопилася за край ванни, капець з гладкою підошвою поїхав по мокрій підлозі, а рука не втрималась на слизькій ванні і я впала, мало не зробивши шпагат. Як добре, що друга нога якось змогла викрутитись і я просто гепнулась на м'яке місце закинувши ноги вгору. 

Ярослав, округливши очі, кинувся мені на поміч. Щоправда, він ніяк би не встиг мене вхопити. 

— Ти не вдарилась? — запитав, приземлившись біля мене на колінах, тримаючи одною рукою мене за плече, а іншою за потилицю. 

Він був так близько, як тоді після аварії, коли поцілував мене. Я змогла зазирнути в його очі, що виражали занепокоєння. Давно ніхто так не дивився на мене з турботою, лише мама, коли була ще жива. Ой, про що ж він питав? Тримає руку на моїй голові, мабуть, злякався, що я могла вдаритись об підлогу.

— Все добре, я ціла.

— Точно не забилася? — сказав повільно, знизивши тембр. А його долоня з голови перемістилася на моє стегно трохи вище коліна. Його пальчики на секунду залізли під халат і тут же звідти втекли. А до мене вернулось дихання коли він повністю прибрав долоню. Добре, що в цей момент він не дивився мені в очі, бо я б воліла знову впасти, і на цей раз таки вдаритись головою.

 — Приземлення було м'яким, — незвідані сили допомогли продовжити діалог. 

— Куди м'яким? — промовив уже звичним голосом, —  В тебе там одні кістя. Ой скільки ж годувати тебе ще треба, — хитро посміхнувся. Я зніяковіла і відвела погляд. 

— Ну чого розляглася, — різко вимовив і запропонував мені руку.

Я вхопилась за його велику міцну долоню і стала на ноги. Чоловік розвернувся і витягнув з шафки стопку рушників.

— Потрібно швидко зібрати воду, знизу ж бібліотека, — кинув мені кілька рушників, і припавши знову до підлоги взявся до роботи.

Я, злякавшись, ринула робити те саме. Думала про, мабуть, дорогоцінні й унікальні книжки чоловіка. Не жаліючи  своїх колін,  лазила по твердій мокрій плитці ретельно все підбираючи. Зрештою мені до синців не звикати. Рушником швидко вбирала воду і викручувала до ванної або в умивальник. Волосся липло до лиця і до шиї через підвищену вологість і високу температуру. Якби Ярослава тут не було я б залюбки зняла цей теплий махровий халат. А ми ще й так швидко все робимо, що від цього ще гарячіше. 

— Хто робить бібліотеку під ванною? — запитала, коли води на підлозі майже не залишилось.

— Мені здалось, що занадто мало місця для книжок, тому я розширив бібліотеку, а ванна на першому поверсі стала в два рази меншою.

— Цікаво, що там за такі книги, — кинула, викручуючи останній рушник.

— Захочеш, то покажу, — насторожено відповів, наче це для нього дуже важливо.

Може й так, книги — це та річ яку потрібно цінувати. 

— Дивись як блистить, — весело промовив і показав на підлогу.

— Справді. Ну все, я втомилась, піду, мабуть, ляжу.

— Ти ж хотіла прийняти ванну? — вимовив з серйозним обличчям.

Невже все - таки буде сварити?

— Ем.. ну я вже перехотіла, — винувато глянула вниз.

— Ну хоча б в душ прийми, — знову продемонстрував свою хитру посмішку. Якби ж я знала що він в ці миті думає.

Я на це лише мило посміхнулася, мовляв, гаразд, тільки йди уже.

І він пішов, наостанок затримався в дверях ще на секунду:

— А про потоп ми потім поговоримо, — грізно вказав на мене пальцем.

Він закрив двері і я нарешті зняла з себе цей страшенно мокрий не від води халат. Після такого мені підійде лише прохолодний душ. Я досі гаряча від роботи та переживань через свою незграбність і вміння потрапляти в халепи. Може хоч вода вгамує мене.