Глава 10

Будинок, у якому я опинилася, був справді розкішним і затишним, і вже тільки це багато говорило про його власника. 

 Великі вікна, що навіть в погану погоду пропускали в середину достатньо світла, м'які тони в умеблюванні та світлі стіни. І жодна деталь не кидалася в око, як зайва, і нічого не кричало, що це помешкання молодого, і вже давно самотнього чоловіка. 

 І нехай спочатку я сердилася через всю цю дуркувату ситуацію.  Потім ніяковіла залишаючись наодинці з незнайомою людиною, та ще й чоловічої статі. Ще гірше почувалася, коли в чужому будинку залишалася одна. Та Ярослав справді турбувався про мене, і я швидко звикла до його гарних манер та опіки. Він багато часу проводив вдома, та ми не часто пересікалися. Інколи йшов кудись на ніч. Але ретельно стежив щоб я вчасно приймала таблетки прописані лікарем. І кожного разу повертався з пакетом продуктів, з яких наполегливо щось готував. Я намагалася  допомагати, та він і близько не підпускав мене. 

Але якщо чесно, я все ще була досить слабкою і не завжди знала назви принесених ним продуктів, вже мовчу про те, щоб приготувати з них щось їстівне.

 Очевидно, що такий чоловік як Ярослав не міг їсти, не якісну і не смачну їжу. Інколи я запитувала себе звідки такі статки, тим більше, що уже кілька робочих днів він був удома. Принаймні я не бачила, щоб він кудись виходив. Ось і тепер, коли ми сиділи у вітальні, я на одному боці дивана, а він на протилежному, все ж дала волю цікавості:

— Можна спитати? — почала я.

— Так — глянув на мене.

— А ти працюєш? 

Він відповів не відразу. Спочатку якось задоволено посміхнувся. Напевно зрозумів мою цікавість.

— Працюю, — видав коротко.

— Зрозуміло, — вдала наче цього достатньо, але все ж не втрималась і продовжила, — просто вдома не ночуєш, а ось зараз ти сидиш тут зі мною посеред білого дня. В середу.

Здається, така моя прямолінійність сподобалась йому більше, а він тільки і чекав, щоб розповісти історію свого життя. Він розвернувся корпусом в мою сторону, зручно вмостивши зігнуту ногу на дивані, а лікоть поставив на спинку дивана. 

 Я лише дужче вкрилась тоненьким покривальцем наче захищаючись від чогось.

— У мене вільний графік, — почав, пильно заглядаючи мені в очі, — і я вирішив працювати з дому поки ти тут. Маю таку можливість.

Виглядав геть безтурботним та спокійним, але його очі… Там прочитала набагато більше: палкий вогонь життя, цілеспрямованість, готовність боротися за мрію і йти до кінця, … 

Під покривалом стало гаряче, а потреба захищатись, як мені здалось, уже минула, тому я залишила вкритими лише ноги. Ярослав не став чекати поки запитаю ще щось, продовжив розповідь:

— У мене своя рекламна агенція. Я довго йшов до цієї мрії, але таки здійснив її. Хоч починав з малого, і ось уже три роки ми посідаємо статус найкращої рекламної агенції в місті.

— Ого, — я була вражена. 

— Ще зі старших класів школи цікавився маркетингом. А якщо бути до кінця чесним, в школі я продавав всякий непотріб своїм однокласникам, і варто сказати робив це добре. Хоч вчителі робили зауваження і навіть викликали батьків,  і  врешті заборонили мені цим займатися. Після школи вступив на факультет маркетингу, бо бачив який перспективний цей напрям. Батьки були не в захваті, та мені подобалися знання які я отримував. Зрештою і сім'я лікарів змирилася, що їх син, скоріше за все, так і залишиться дипломованим заробітчанином. Та я мав мрію, і хоч не певно і спотикаючись та все ж йшов до неї.

— І напевно закінчив з червоним дипломом? — припустила я, перебивши його ідеальну промову.

— Ні, — засміявся він.

— Ні? — здивувалась і теж засміялась, бо таке продовження історії виглядало логічним.

— На третьому курсі заснував фірму, тому майже не було часу на пари, університетські туси, і юнацький максималізм. Вже тоді я займався справою, якою живу й нині. Викладачі переважно розуміли, йшли на поступки. Десь влагоджував питання грошима, — він змовницьки кліпнув, та продовжив, — я не пам'ятаю, коли саме зрозумів, що можу заробляти на рекламі, але пішов за цим покликом і як бачиш не помилився.

— Вражає, — висловила своє захоплення і вмить засумувала.

Чомусь мені згадався мій біль, про те що я так і не наважилася залишити маму, як жодного разу навіть не спробувала подати документи до вузу, як просрала можливість отримати вищу освіту.  Можливо, тоді я і втратила шанс на інше, краще життя. Не знаю хто мене потягнув за язик, та чомусь вирішила поділитись цим із Ярославом:

— А я так і не вступила до універу. І вищої освіти у мене немає.

— Це не найголовніше, — мовив він. Не знаю, чи він справді так думає, чи хотів мене заспокоїти. 

— Але я хотіла, — заперечила я.

— То що тебе зупиняє? Це не обов'язково робити одразу після школи.

— Ех… У мене були причини, а зараз, на жаль, не вистачає фінансів. А якщо працюватиму, то не знаю чи зможу вчитись. Розумієш, я хочу отримувати знання, а не вчитися лише задля папірця.

Він хотів щось сказати, але не встиг, бо почувся дверний дзвінок.

— Мабуть, кур'єр з роботи, я чекаю на деякі документи.

— Гаразд, а я можу поки що прийняти ванну? 

— Звісно, поки ти тут, можеш користуватися усім. І не став більше таких дивних запитань, бо це починає дратувати. Ти тут вже не перший день, а поводиш себе мов чужа, а ти тут вже навіть не гостя…

З цими словами він попрямував до дверей, а я в протилежний напрям. Трохи зніяковіла, не до кінця розуміючи, в якому я тут все ж таки статусі, але куди цікавішою була інша думка. Слова Ярослава про освіту, і можливість її здобути будь-коли міцно засіли в голові. А в душі поселилася надія на те, що не все ще втрачено, що я колись все ж таки стану іншою, кращою версією себе.

В роздумах про те, наскільки все ж таки важливою є вища освіта, я на максимум включила гарячу воду і роздяглася. В підсвічене світлодіодами люстерко роздивлялася своє втомлене та розфарбоване невеликим синцем обличчя. Знизу доносилися голоси, але я все ще літала серед рожевих мрій, про іншу себе. Не таку дурненьку, не таку нещасну. Про себе розумну, красиву та успішну.