Глава 3

Всередині вирувало передчуття чогось нового та доброго. Я щиро сподівалася і вірила в те, що з цієї квартири почнеться шлях до чогось іншого, кращого, того на що я справді заслуговувала. Швидко бігла сходами на четвертий поверх, і серце шалено гупало від навантаження і хвилювання. Перш ніж подзвонити у дверний дзвінок, я спинилася перевести дух. Але за мить металеві двері з жалісним скрипом відчинилися. З порогу мене зустрів чоловік років п'ятдесяти. 

—  Привіт, а ти швидко.

—  Доброго дня! Я лише сьогодні приїхала до Львова, і квартира мені потрібна терміново.

—  То проходь в середину, чого у дверях стоїш, мов не рідна?

Я мовчки зайшла в коридор, і стала чемно роззуватися, а господар навіть подав мені домашні капці.

— Ти проходь, нема чого соромитися, оглядайся! Тут майже новенький ремонт і пральна машина є, і з вікон вид гарний. — Ми зайшли до кухні, і чоловік як справжній господар відкривав шафки, показуючи наявність посуду та кухонного приладдя. — А плита зовсім нова, електрична. Ти думай, та погоджуйся, це гарний варіант.

Я була просто у захваті і майже погодилася, коли згадала, що геть забула запитати про ціну.

—  Пробачте, ем…

—  Я — Олег, — розуміючи мою заминку, представився чоловік.

—  Дуже приємно, я — Ліля. 

—  Гарне ім'я. А ти до Львова приїхала навчатися чи по роботі?

—  Та скоріше за новим життям.

У відповідь Олег неприємно вишкірився, став майже впритул до мене, було у його погляді щось хиже. Я почала задкувати від чоловіка до коридору та врешті згадала, що мала запитати:

—  Олеже, квартира і справді дуже гарна, але мене цікавить скільки ви хочете за оренду. Розумієте, я не можу дозволити собі надто дороге житло.

—  Та чого ти хвилюєшся? Можемо домовитися!

Я геть збентежилася, чого це він прямо не відповідає.

—  Перепрошую, я вас не дуже зрозуміла?

У відповідь чоловік знову скоротив дистанцію між нами, здорове тіло незнайомця опинилося непристойно близько, а його рука лягла мені на сідницю.

—  Що це ви робите? Припиніть! – я інстинктивно намагалася відштовхнути його.

—  Та чого ти ламаєшся, все буде добре! Я чоловік самотній і, як бачиш, вже не молодий. Можеш жити тут навіть безкоштовно. Головне готуй вчасно і час від часу задовільняй інші мої потреби.

—  Спиніться, відпустіть мене! — я вперлася у вхідні двері і намагалася намацати позаду себе ручку.

—  Ой яка недоторка. А сама з села, мабуть, тому і втекла, бо жодного хлопця не лишилося, котрого не звабила б. Я добре знаю таких, як ти!

Я нарешті намацала ручку і, відкривши двері, намагалася вирватися з пітних обіймів. Вийшло не одразу. Але добряче штурхнувши ліктем його в живіт, я виграла для себе мить, щоб стрибнути сходами і понестися вниз. Чоловік лаявся та покривав мене матами. Але з усього я чітко розібрала лише:

 —  Ну і йди до біса, дурепо…

А може я і справді дурепа? Як могла не зрозуміти одразу, чого він хотів? Як могла не побачити хіть в його очах?

Сходами бігла щосили, і розбила б носа, якби не вчепилася в поручень. "От же ж дідько! В його капцях вибігла..." 

Мене переповнював відчай і злість на власну наївність та дурість. Вибігла на вулицю, вдивлялася у вікна злощасного четвертого поверху і не могла рушити з місця.

"А куди ж підеш без своєї єдиної пари взуття? Повертатися назад нізащо не можна. Як же бути?"

Я так і стояла серед двору поки повз не пройшов хлопець з телефоном у руці, голосно сміючись в слухавку. "Ніхто в цьому світі не зважає, навіть не помічає, коли комусь потрібна допомога." За мить мій мозок схопився думками за той телефон. 

"Так, телефон, там є його номер. Треба заспокоїтися і зателефонувати. Не  згвалтує ж він мене через слухавку." Вдих-видих, ще і ще.

—  То ти згодна? —  запитав одразу.

—  Киньте з балкону моє взуття, будь ласка, а я залишу біля входу ваші капці. — Говорити намагалася спокійно, щоб не видавати хвилювання.

—  Ще чого? Можеш сама зайти й забрати, — відповів тим самим хтивим голосом.

—  Сама нізащо! Хіба що з… з поліцейскими, — зімпровізувала на ходу. 

—  Чого ти? Ти вже скидаю, — нахабний тон різко змінився.

"Проклятий збоченець, а щоб йому".

Я продовжувала блукати вулицями Львова і лаятися чи то на пристаркуватого збоченця, чи то на себе. 

І що тепер? Що мені робити? Де шукати роботу, де ночувати?

Зовсім стомлена та розбита. Добре, що хоч вистачило клепки залишити інші речі в камері схову. Я безцільно йшла містом, знову заблукала, аж поки не опинилася в невеликому парку та опустилася на найближчу лавку. Якийсь час так і сиділа поки не відчула голод, але нічого їстівного не мала.  Окрім жуйки, що викликала ще більший голод. 

Може плюнути на все та повернутися в село? Але спочатку мушу купити собі бодай пиріжка, адже шлунок злісно бурчить. 

Попленталася парком до дороги, далі розбитим тротуаром, аж поки приємні аромати випічки та кави не вдарили мені в ніс. На дверях побачила оголошення про роботу офіціантом, і в середині знову зажевріла надія.

—  Доброго дня, я з приводу оголошення. 

—  Доброго дня, приходьте завтра, бажано до обіду.

—  А сьогодні ніяк?

—  Заждіть, подивлюся, чи керівництво ще тут.

В очікувані я топталася біля барної стійки, і поодинокі відвідувачі безпардонно розглядали мене. Я думала про майбутню ночівлю, мабуть, в хостелі. 

Молода дівчина повернулася та без ентузіазму запросила пройти за нею.

—  Бачу, ти не місцева?

—  Звідки ти знаєш?

—  Та в тебе на лобі написано, а ще кожен твій жест і мова говорять про те, що ти з села. Не ображайся, це правда. Я, до речі, Славка! 

І з цими словами вона махнула своїм розкішним довгим волоссям  русявого кольору, що було зібране у кінський хвіст та трохи підкручене.

—  Я Лілія, —  лише і встигла пискнути, перш ніж ми прийшли.