Глава 2

За минулі два дні в моєму житті відбулося більше подій, ніж за всі попередні двадцять три роки. Я покинула рідне село, залишила минуле життя, і без мети, грошей і мрії поїхала в прекрасне місто, про яке багато чула, яке мені снилося, але в якому не була ще жодного разу.

Серед глухої холодної ночі я лежала в старій легкій нічній сорочці, мене пробирали дрижаки, а в голові крутилася купа думок. Я була збуджена тим щастям, яке охоплює людей, що йдуть назустріч чомусь новому і невідомому.

Недовго думаючи і майже не зважуючи своє рішення, я зібрала невелику дорожню сумку, стару і пошарпану від часу, і вирушила в дорогу, в новий світ, який раніше був закритим для мене.

Старенький автобус віз мене з рідного села, голосно стукаючи та торохкочучи. Разом зі мною їхало кілька односельців, що час від часу кидали косий погляд на мене та стареньку торбу поруч. Те ж саме я відчувала спиною, де сиділа знайома на вигляд, але не за іменем бабця. Ніхто не вітався, не намагався щось запитати, і я була рада цьому, бо і їх колючих поглядів вистачало, щоб я почувала себе незручно і ховала очі в підлогу. 

Нарешті за кілька годин автобус таки в'їхав до міста. Спочатку багато кілометрів шосе з щільними рядами транспорту і пасажирами, які, як і я, хотіли потрапити до Львова. А потім житлові квартали з перехожими на тротуарах, але замість того, щоб милуватися архітектурою і розглядати нове цікаве місто, я згадувала свою стару оселю. Як позачиняла усі двері, в хату і до літньої кухні, в стайню, де уже давно не було корови, бо кілька років тому, коли з грошима стало геть скрутно, були змушені продати і її. 

Тоді зачинила хвіртку на старий навісний замок, який давно поїла іржа. Дерев'яний паркан був такий трухлявий, що, здавалося, найслабкіший вітер легко похилить його до землі. Але це мене не лякало, бо в хаті, де я провела все своє свідоме життя, ніколи не було нічого ласого для злодія. Коли померла мати, стало геть пусто і нічого цінного, окрім спогадів, що навіюють сум і сльози, не залишилося. Отож я глянула на хатину, наче прощаючись зі старим життям, і швидко пішла до зупинки, більше не оглядаючись.

Львів, як завжди стверджували люди з телевізора, — культурна столиця України, і справді з порогу виклав свої архітектурні принади. Я приїхала на вокзал, куди також прибувають і потяги з усієї України та навіть із-за кордону. Одні люди із багажем забігали у величну споруду вокзалу, боячись запізнитися на свій поїзд, а інші вибігали, прямуючи далі до місця призначення. Масштаб міста мене вразив, так само як і дивний, не дуже приємний запах. Невже так пахне велике місто? 

Більше не зволікаючи, пішла до найближчої лавиці. Руки боліли від важкості дорожньої сумки, а плечі затекли від невеликого, але набитого рюкзака. Зручної валізи з колесами у мене не було, а речі брала майже всі, щоб не довелось повертатися. 

Коли побачила юрбу циган, рефлекторно притисла до себе маленьку сумочку, де були найцінніші речі: гроші, документи і телефон. Згадалося, як у школі дівчата розказували історії, коли цигани за допомогою гіпнозу змушували людей віддавати всі гроші та цінні речі.

— Можливо, мені не варто залишатися поблизу вокзалу? — вимовила тихо собі під ніс. 

Так і не дійшовши до лавиці, я пішла на трамвайну зупинку. Одразу прибув трамвай, де було написано “Центр”. І я, ледве втягнувши сумку, таки сіла в нього. Людей було небагато, мабуть, транспорт їздить тут регулярно. Біля кабіни водія була табличка, де вказано ціну. Я одразу купила квиток і знайшла зручне місце. 

Тут справді милі будинки, як на фотографіях, і навіть ще гарніші. На жаль, жодного разу так і не вдалося сюди потрапити, навіть на екскурсію з класом. Якось завжди це співпадало з несприятливим періодом життя. То смерть батька, то протікаюча стеля і брак грошей. "Наступного разу обов'язково поїдеш", — казала мати, ніжно пригортаючи до себе. Знову ринули спогади про маму, і хотілось пустити сльозу, але стримувала себе з усіх сил. Не місце тут плакати.   

           Одразу мою увагу привернув до себе готичний костел Ольги і Єлизавети. Такий великий і гарний, треба якось знайти час і прогулятися сюди, щоб без поспіху все подивитись і зробити кілька фото зовні й усередині. 

Милозвучний, чіткий жіночий голос озвучив назву зупинки. Далі мовчки милувалась львівськими старовинними будинками. Деякі були дуже вдало реставровані, а деякі трохи занедбані або порослі в'юном, що надавало місцевості особливого шарму, навіть якогось романтизму.  Цікаві люди гуляли вулицями, в селі таких не зустрінеш, бо там усі якісь однакові. А тут усі такі різні, яскраві, та ще й багато іноземців, наче в іншу країну приїхала, а не просто в обласний центр.         

На черговій зупинці увійшла жінка у світловідбивному жилеті і підійшла до мене. Я не одразу зрозуміла, що це контролер, бо була зачарована виглядом у вікні. 

— Доброго дня, ваш квиток, будь ласка, — промовила, показуючи жетон.

— Так, — я отямилася і почала шукати його у сумці, — прошу, — дістала і гордо вручила їй. 

— Він не закомпостований, ви повинні закомпостувати квиток, щоб він був дійсним. 

— Я не знала, — в горлі пересохло, одразу помітила компостери по всьому трамваю, яких відразу наче і не було тут.

— За це передбачено штраф  100 гривень.

— Я не знала, — знову повторила у відчаї. 

Але вона не зглянулась на мене і почала виписувати штраф.

Контролерка пішла далі, а я тримала у руці квитанцію і мало не плакала. Ну як так по дурному можна було втратити сто гривень? Краще б у кафе пішла і щось смачне з'їла. Голод уже давав про себе знати, але я вперто ігнорувала його.  

Чергова велична будівля заворожила мене. "Це ж оперний театр", — впізнала я і мало не закричала від щастя. Але посмішки сховати так і не зуміла. Колись дуже мріяла про Львів, а на заставці телефону довгий час стояв символ міста. "Значить, уже центр, варто виходити." 

— Зупинка “Вулиця Підвальна”, — почулось з динаміків.