17. Між пелюстками та нічною музикою

Марк з’явився в крамничці несподівано. Не різко — навпаки, тихо, ніби боявся порушити простір. Я одразу його впізнала, ще до того, як він усміхнувся.
Він довго не тягнув.
— Можемо в суботу сходити в кіно? — запитав, дивлячись уважно, але обережно. — І… я хотів би дещо тобі розповісти.
У його голосі було щось серйозне, не схоже на звичайну пропозицію зустрічі. Я кивнула, не знаючи, чому серце стислося сильніше, ніж мало б. Ми домовилися про час, і він пішов, залишивши після себе легкий запах парфумів і дивне відчуття незавершеності.
У четвер у мене був вихідний. День видався тихим, майже медитативним. Я залишилася вдома й нарешті дістала полотно.
Троянди. Ті самі, які Ден колись викинув. Я тоді зібрала їх і принесла додому, ніби не змогла дозволити їм просто зникнути.
Я працювала повільно, вдумливо. Кожен мазок був ніби розмовою з собою. Пелюстки виходили трохи темнішими, ніж у житті, але живими. Інші квіти я вирішила доробити пізніше — не хотілося поспіху.
День минув дивовижно легко. Без тривоги. Без зайвих думок. Наче короткий перепочинок перед чимось важливим.
У п’ятницю ми з дівчатками — Катею та Діаною — пішли на концерт, на який планували йти. Місто ввечері було шумне й світле, повітря — тепле, наповнене очікуванням.
Концерт захопив з перших акордів. Ми співали разом із натовпом, сміялися, кричали улюблені рядки, знімали відео, ловили моменти, які хотілося зберегти назавжди.
Коли все закінчилося, додому повертатися не хотілося. Ми ще трохи погуляли — без маршруту, просто так. Дихали нічним повітрям, робили фото під ліхтарями, переглядали відео з концерту, підспівували вже пошепки, ніби продовжували вечір для себе.
У ці хвилини світ здавався простішим. Без важких питань. Без відповідей, яких боїшся.
Коли ми нарешті попрощалися, я йшла додому з легкою втомою й теплим відлунням музики всередині. Але десь глибоко я знала — попереду субота. І розмова, яка змінить більше, ніж один вечір.