Розділ 19.

- Даша, а що було далі? – запитав першим Юра, вивівши мене тим самим із думок.

- Тобто? – не розуміючи про що саме він зараз запитує, перепитала я.

- Про тебе і Олександра?

- А, ти про це, - мовила я і поринула у спогади. – Сашко, як мені відомо так і не відійшов від тих подій. Якось я намагалась дізнатись його долю, але мені прозоро натякнули, що не можна. То ж знаю тільки те, що він повністю віддався ідеям революції, а точніше здобутті незалежності українських земель. Під час першої світової війни він брав участь у воєнних діях, як партизан. Був схоплений та  розстріляний.

Я глянула на Юру, а він, натомість, опустив очі додолу та промовив:

- Співчуваю!

- Дякую. Як би не важко це промовляти зараз, але так краще. Занадто багато болю на його долю випало. Зломившись остаточно, він став героєм. Не боячись смерті, Сашко ішов на ворогів українських земель, боровся до останнього і останні слова на страті його були:

«Я віддав себе усього рідній землі, хай з честю прийме вона мене до себе, а дух хай надихає майбутніх борців. Слава Україні!»

Де він саме похований – не відомо, але про нього ще не раз згадували, як про один із кращих прикладів для наслідування. Вольовий, сміливий, рішучий, кмітливий, але водночас душевно розбитий. Про останнє ніхто не знав. Це він нікому і ніколи не показував, ось таким він був, хоча і шукав смерті на кожному кроці із того часу.

І водночас знову стало важко на серці при таких згадках. Мені захотілось заплакати і тому довелось сховати очі у долоні. Юра це помітив та підійшов до мене. Присівши поряд, міцно обійняв і поцілував у щоку.

- Співчуваю. Якщо тобі важко, не згадуй про це.

- Та ні, - намагаючись утамувати своє дихання, промовила я, - так навіть легше стає. Я довго це тримала у собі, то ж пора це відпустити на волю.

- І правильно! – пошепки промовив Юра і знову міцно притис мене до себе.

Вдихаючи запах його парфумів, я також обійняла його. І знову цей неймовірний спокій та відчуття повного комфорту охопив мене. Я знову під захистом, під дією якоїсь неймовірної сили, яка дає наснаги відчувати себе наче у вакуумі, подалі від проблем та емоцій, людей та подій, вражень та боротьби. І водночас розуміти найважливіші речі, які лежать перед самим носом, але ми, їх не помічаємо, задираючи його до небес, намагаючись бути вищими, а натомість сліпо спотикаємось об розкидане каміння, що у нас під ногами. Але цього разу було не так. Моя голова була на плечі, очі дивились ясно, а серце билось пристрасно. Я знала що ці обійми, в які я потрапила справжні, очі лагідні, а серце, що б’ється у грудях і я відчуваю його все більше, щире та ніжне, наче весняні промені. А ця мить, неповторна і єдина, може нести мене і надалі, адже я вже не сама.

- Даша, - знову тихо, прошепотів Юра на вухо. – Моя Даша…

Я посміхнулась, ніжно, нестримно, щасливо та несвідомо. Як же приємно було чути голос Юрка і відчувати його подих на своєму волоссі.

- Мій Юра, - також пошепки мовила я і легко видихнула.

- А щодо мене, - залишаючись і надалі у його обіймах, продовжила я, - то все було якось аж занадто дивно і просто водночас.

Цього разу Юра навіть не намагався перебити мене, він тільки уважно слухав та ритмічно дихав мені над вухом. І від цього здавалось, ставало ще спокійніше.

В одну мить я поринула у якусь невідомість та невагомість. Я була ні живою, ні мертвою. Частина чогось вищого та більшого, задуманого такою силою, що проходячи крізь неї я відчувала різну гаму емоцій. Все життя проносилось крізь мою свідомість, повторюючи помилки вчинені мною та підкреслюючи хороші вчинки.

Здавалось кінця цьому не буде. В мить мені стало дуже погано, наче все моє єство боролось із самим собою, намагаючись вирватись із середини на зовні. І я, піддаючись цьому поклику, спробувала вирватись із замкненого кола. Але нічого мені не вдавалось, навпаки стало ще гірше. Мене закрутило і почало затягати у воронку, яка була посередині. Поволі я опускалась вниз і спостерігала за тим, як інші, так як і я душі, чекають своєї черги на просування у невідомість.

Чим ближче я наближалась до воронки, тим спокійнішою водночас ставала. Здавалось, що абсолютне добро вселялось у мене. Мені б тільки радіти було із цього, а я навпаки боролась за вихід.

Ще мить і я в середині. Суцільна темрява окутала мене навколо і лише голос намагався щось повідомити, але я ніяк не могла його розчути, таким далеким він здавався. Але водночас він продовжував говорити, наближаючись до мене і стаючи чимось цілісним. Ніжний і чистий, трішки чоловічий і водночас і жіночий. Не знаю чому, але здалось, що цей голос кличе мене до себе, заманюючи у свої тенета.

Піддаючись його чарам, я продовжила рух на нього. Повільно, невпинно, нестримно. Натомість він був все ближче і ближче, солодший за мед, приємніший за усі звуки землі, здавалось так можуть говорити лише ангели.

Можливо ще б мить і я була б у його владі, але враз недовіра почала кричати із середини мого єства. Я заплющила очі і спробувала не дослухатись до поклику, який все ж дарував умиротворення. І цієї миті переді мною почали виникати образи. Страх, ненависть, біль, злоба наповнені показною добротою та обманом. Все що здавалось таким хорошим і приємним відкрило свою маску і я жахнулась від цього відкриття.