Лікуй, не закохуючи(сь)

Розділ 21

Наступного дня у залі для реабілітації стояла тиша — густа, майже фізична. Така, в якій чути навіть дихання. Зазвичай їхні заняття починалися з короткого обміну жартами, з тихої усмішки чи іронічного погляду.

Сьогодні — нічого. Нік був інакший. Його рухи — стримані, голос — рівний, без звичної теплоти. Він говорив короткими командами, наче відміряючи кожне слово.

— Тримай спину рівно.

— Повільніше.

— Добре, тепер розслабся.

Його обличчя — без виразу. Жодного відтінку емоції, навіть коли вона зробила вправу ідеально.

Еллі відчула холод відразу. Не той, фізичний, а той, що прорізає всередині, коли хтось, хто був для тебе опорою, раптом віддаляється — не кроком, а поглядом. Вона намагалася поводитися природно, навіть спробувала пожартувати:

— Ну, принаймні сьогодні я ще не впала, це вже прогрес, правда?

— Прогрес — коли ти вчишся не ризикувати, — відповів він спокійно, навіть не підвівши очей.

Його тон був холодним, але контрольованим — наче він навмисно ховав усе, що міг видати.

Еллі мовчала кілька секунд.

Так ось як це виглядає — коли хтось вирішує тебе “відпустити”. Тихо, без пояснень, без гніву. Просто стирає з обличчя те, що ти колись у ньому бачила.

— Розтяжка, — сухо сказав він. — На сьогодні все.

Вона стисла губи.

— Можу ще трохи, якщо треба.

— Не треба. — Він відсунув табуретку. — Не навантажуй.

Тиша після його слів упала, як ковдра, під якою нічим дихати. Еллі відчула, як щось у грудях болісно стиснулося.

Раніше він дивився на мене і бачив. Тепер — просто оцінює, як пацієнтку. Може, й добре. Так навіть безпечніше. Для нього. Для мене. Для нас обох. Вона тихо кивнула, зібрала речі, і, не кажучи ні слова, покотилася до виходу.

А коли двері зачинилися — Нік залишився стояти сам. Довго. З руками, опертими на спинку стільця, і головою, схиленою вниз.

Ти правильно зробив. Ти ж знаєш, чим закінчується, коли переступаєш межу.

Перед очима знову з’явилося інше обличчя — усміхнене, довірливе, тоді ще живе.

І потім — тиша. Та сама, що тепер стоїть у залі.

Він видихнув і вийшов.

Увечері в палаті панувала майже ідеальна тиша.

Джорджія дрімала, притулившись до подушки, а Еллі сиділа біля вікна, спершись на підлокітник крісла, дивилася, як за склом повільно падає дощ.

Блокнот лежав поруч — той самий жовтий, яскравий, ніби вирізаний із сонця.

Вона не відкривала його вже кілька днів.

Не пиши. Це ж дитячість. Він зробив крок назад, ясно ж.

Але ж чому болить, якщо я розумію?

Бо ти не навчилась не відчувати.

Вона доторкнулася до обкладинки кінчиками пальців. Тепло. Майже живе.

Це не просто гра. Це було більше. А тепер — тиша. Звична для нього, болюча для мене.

Вона відкрила блокнот.

Порожня сторінка дивилась на неї, як біле полотно, на якому хочеться залишити слід, навіть якщо потім шкодуватимеш.

"Сьогодні було тихо.

І, можливо, саме це найстрашніше.

Бо мовчання вбиває швидше, ніж біль.

Якщо вирішив тримати дистанцію — просто скажи.

Не роби це так, ніби я перестала існувати."

Вона перечитала рядки. Потім ще раз.

Зітри це. Не виставляй себе вразливою.

Але хіба не вразливість — це теж частина сили?

Вона посміхнулася сама до себе — гірко, криво.

І додала внизу дрібним почерком:

"Хочеш тиші — добре. Але не забувай, що навіть вона має звук, якщо довго слухати."

Вона закрила блокнот і поклала його на тумбочку.

Світло від лампи відбивалося на його жовтій обкладинці — теплій, живій, як спогад про щось, що вже почало тьмяніти.

Наступного ранку Еллі прокинулася від дивного холоду. Не того, що йде від вікна, а внутрішнього — крижаної хвилі, що повільно розливається тілом, починаючи від грудей. Вона спробувала підняти руку — пальці слухались, але тремтіли. Голова гуділа, як після марафону без сну.

Джорджії поруч не було — її, як завжди, забрали на масаж.

На тумбочці лежав її жовтий блокнот, закритий, злегка пом’ятий на краях. Вона глянула на нього — і відчула, як у грудях стискає.

Це просто виснаження. Перепрацювала. Не треба драматизувати.

Вона спробувала підвестися, але світ одразу хитнувся. Ноги — мов ватяні, руки важкі, мов налиті свинцем. Її тіло, яке вона так наполегливо змушувала рухатись далі, тепер просто відмовилося. Піт стікав по скронях, але вона не розуміла, чому — холодно ж. Спробувала вдихнути глибше, і лише тоді помітила, що щось із диханням не так. Воно було уривчастим, поверхневим. Наче легені заповнені камінням.

— Джорджі... — ледь прошепотіла вона, але голос потонув у власному хрипі.

Ти просто втомилась. Це просто втома. Пройде. Хіба не завжди проходить?

Але цього разу… ні, не схоже. Це щось інше. Її тіло тремтіло все сильніше. Вона потягнулася до кнопки виклику, але пальці не слухались. Кнопка була надто далеко.

Ну ось, молодчинко. Сильна ж, так? Незламна. То впорайся тепер із власним тілом.

Вона ледь посміхнулася — гірко, криво, навіть трохи з відчаєм.

Ось де закінчується героїзм — у момент, коли не можеш дотягнутися до пластмасової кнопки.

Свідомість почала розмиватися. Останнє, що вона пам’ятала, — як на її колінах лежить блокнот, і червоний тюльпан, уже трохи зів’ялий, повільно ковзає вниз, торкаючись її руки.

Того ранку він мав голову неначе налиту свинцем.

Сон не прийшов — лише важке, липке безсоння, у якому він ловив себе на тому, що рахує секунди до світанку. Думки не давали спокою: рядки, фрази, її голос, який чомусь залишався у голові навіть після того, як він вийшов із палати.

Треба було тримати дистанцію. Це ж елементарне правило. Не можна — і все. Не плутай співпереживання з близькістю, підтримку з прив’язаністю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше