Лікуй, не закохуючи(сь)

Розділ 18

Коли Еллі прокинулася, в палаті було тихо. Джордії не було — її забрали на процедури. В палаті все ще тонув у розміїтті запах ванілі від її улюблених аромосвічок. У спині все ще тягнуло, біль нагадував про себе з кожним порухом. Але вона не кликала медсестру. Не скаржилась. Просто лежала, дивлячись у стелю, рахуючи тріщини на штукатурці, яких, здавалося, ставало щоранку більше.

Десь ближче до обіду двері відчинилися. Кроки — впевнені, чіткі, знайомі. Її тіло наче саме відреагувало до того, як вона усвідомила: це він.

Нік.

Він зайшов без слів.

Їхні погляди зустрілися. Його був трохи втомленим, але не відстороненим. Її — захисним, огорнутим мовчанкою.

— Наступного разу… — його голос був рівним, але твердим. — Чекай мене.

Вона не відповіла. Просто кліпнула, відвівши очі до вікна. Не тому, що не хотіла. А тому, що не знала, що сказати.

Він ще раз поглянув на неї. І вже майже пішов, але знову затримався. Закрив двері за собою й повернувся до ліжка.

— Чорт, Еллі… — голос прозвучав не як докір. Більше — як втомлений видих. — Як так сталося? Навіщо ти це зробила? Ти ж знала, що це ризиковано. Тепер твій прогрес...

Вона не відповіла. Лежала, притиснувши щоку до подушки, дивилась у вікно, в нікуди. Сльози, які вона не змогла стримати, повільно текли по щоках. Вона поспішно витерла їх тильною стороною долоні, але він побачив.

Його серце болісно стиснулося. Ні, не через прогрес. Не через програму. Через неї.

— Еллі… — м’яко сказав він. — Я не хотів тебе лякати.

Він сів поруч, обережно, ніби боявся зламати цю тишу. Простягнув руку до її руки, але, торкнувшись, відчув напругу — і одразу забрав.

— Пробач, я... я не маю права на підвищений тон. Просто я… неважливо.

Вона не поверталася, але голос її був чіткий:

— Я хотіла бути сильною. Показати тобі, що можу. Що поки тебе не було — я не зупинилась.

— Еллі… — він нахилився трохи ближче. — Сила — це не завжди у впертості. Вона іноді — в тому, щоб дати собі дозвіл зупинитись. І не доводити нічого нікому. Навіть мені.

Вона ковтнула повітря, і воно затремтіло в грудях.

— Але я просто… хотіла, щоб ти побачив, що я не стою на місці, — тихо промовила вона. — Щоб не подумав, що я здалася. Бо ти ж, ну… віриш у мене. І я не хотіла підвести.

Нік мовчав кілька секунд. Його обличчя стало м’якшим, і погляд — уважнішим.

— Еллі… — він зітхнув. — Мені не треба доводити нічого. Я бачу, як ти стараєшся. Завжди бачив. Навіть коли тобі здається, що я не помічаю.

Вона повільно повернула голову до нього. Її очі були трохи вологі, але вже спокійні.

— Ти завтра будеш?

— Буду, — просто відповів він. — Як і раніше.

І залишився ще трохи посидіти поруч.

Після вечірніх процедур Еллі повернулася до палати виснаженою. У тілі пульсував знайомий біль — не той, що ріже, а той, що тягне зсередини, як нагадування про кожну зроблену спробу. Вона мріяла просто впасти на ліжко, втекти у сон, де не треба тягнути себе вгору знову й знову.

Але щось зупинило її біля входу. На її тумбочці лежав жовтий блокнот — яскравий, як промінь у сірому дні. Поруч на обкладинці — три свіжі червоні тюльпани. Їхній аромат одразу відбився теплом у грудях.

Еллі обережно взяла блокнот у руки, ніби боялась порушити щось крихке. Розгорнула.

На першій сторінці, написано знайомим почерком:

"Кожна пелюстка цих червоних тюльпанів — як частинка твоєї боротьби: ніжна, але незламна.”

Вона прочитала фразу двічі. А потім втретє. І в її горлі щось стиснулось.

Вона не знала, хто саме залишив записку. Але в душі відчувала це. І це знання розтопило щось у ній — ту внутрішню кригу, що сковувала після травми, після втрат, після чергового провалу.

Вона опустилась на ліжко, все ще тримаючи блокнот у руках, і вперше за довгий час — усміхнулась. Тихо. Майже непомітно. Але щиро.

Після обіду, коли заняття вже завершились, Еллі вирішила — пора зробити хід у відповідь.

Вона дочекалася, коли Нік вийде з кабінету — він, як завжди, забув планшет на ресепшені і пішов його забирати. У неї була лише хвилина.

Під’їхала до дверей, тихо проштовхнула їх, швидко поклала блокнот на його стіл — просто посеред купи медичних папок. І на всяк випадок залишила відкритим — на тій сторінці, де вона написала:

"Моя нервова система не витримає цього жаху. Пишу заради безпеки власної психіки. Хоча не обіцяю — без сарказму не буде."

Поруч вона лишила ще одну коротку фразу:

"Ваш хід, містере терапевт. Але тільки не з римами про анатомію, благаю."

І швидко покотилася назад, не озираючись.

Коли він увійде і знайде це — вона хотіла, щоб він сам вирішив, чи приймає правила цієї гри.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше