Палата потонула в напівтемряві. Єдине джерело світла — м’яке рожеве небо за вікном. За межами центру вечір жив своїм окремим життям: хтось розмовляв у дворі, десь за вікном сміялися двоє санітарів, а у коридорі хтось котив візок, що ритмічно скрипів.
Еллі сиділа біля вікна, мовчазна і непорушна. Її візок був злегка повернутий убік, одна рука лежала на колесі, а друга — безсило звисала з підлокітника. Вона не дивилась на вулицю — просто дозволяла світлу торкатися свого обличчя. В очах — нічого. Порожнеча.
Джордія вже кілька хвилин спостерігала за нею. Її книжка лежала відкритою на грудях, але вона не читала. Вона відчувала: сьогодні щось пішло не так. І схоже, не тільки сьогодні.
— Хочеш чай? — запитала вона нарешті, порушивши тишу.
— Ні, — коротко відповіла Еллі, навіть не повернувши голову.
— Кава?
— Ні.
— Добре… Щось із алкоголем?
Це мало б бути жартом, але відповідь знову була суха:
— Ні.
Джордія зітхнула. Вона підвелась із ліжка, неквапно підійшла до Еллі й присіла навпроти. Не надто близько — рівно настільки, щоб не порушити меж.
— Вже тиждень ти мовчиш більше, ніж говориш. І не треба мені казати, що ти просто “втомилась”.
Еллі мовчала.
— Це через Меган?
Нарешті вона повернула голову. Погляд — напружений, але не ворожий.
— А якщо і так? — її голос був тихим, але в ньому звучала ледь вловима тріщина.
— Ти на неї злишся?
— Я не знаю. Можливо. Але не тільки. Це все… все одразу. Вона, Нік, його дратівливе терпіння, мої прогалини, мій страх. Я... Я не встигаю розібратися. Все якось валиться.
— Валиться?
— Усередині. Я відчуваю, ніби щось мене стискає. Я стараюся — і нічого. Інші сміються, фліртують, дихають на повні груди, а я... я тільки спостерігаю. І це зводить з розуму.
Джордія нахилилася трохи ближче, але не говорила. Еллі не зупинялася, її слова почали виходити наче прорив.
— І найбільше — мене дратує, що я взагалі про нього думаю. Чому? Він же просто реабілітолог. Чому мені не все одно, кому там Меган усміхається?
— А тобі не все одно? — запитала Джордія спокійно, без іронії.
Еллі замовкла. Вона не знала, що сказати. Вперше за довгий час вона не ховалась за сарказмом чи цинізмом. Просто сиділа з відкритою, дезорієнтованою душею.
— Нік… він інакший. Він не лізе з жалістю, не сюсюкає. І, мабуть, це правильно. Але його погляди… його голос… вони змушують мене або намагатися ще більше, або зникнути. Я не знаю, чого хочу більше.
— А він? — м’яко втрутилася Джордія. — Ти коли-небудь думала, що йому теж непросто?
— Він здається таким холодним. Начебто його нічого не торкається.
— А може, саме тому він так добре тебе розуміє? Бо сам пройшов подібне.
Еллі заплющила очі. Її спина боліла, але серце — ще дужче. Вона притиснула пальці до скронь.
— Я боюся. Боюся, що в один момент просто зірвуся. Що знову розіб’юся на друзки. А якщо хтось буде поруч, це буде ще болючіше.
— Еллі… — Джордія поклала руку їй на плече. — Ти не зобов’язана бути сильною кожної секунди. І не зобов’язана все розуміти прямо зараз. Але якщо ти щось відчуваєш — дозволь собі хоча б не відштовхувати це одразу.
— Це не кохання, якщо ти про це.
— Можливо. Але це щось. І це щось — твоє.
Вони сиділи ще хвилину мовчки. А потім Еллі раптом прошепотіла:
— Знаєш, я раніше боялася тільки падінь на льоду. Бо знала, що зможу підвестися. А зараз я боюсь підводитися… бо не знаю, чи зможу впасти ще раз.
— Але ж ти вже встаєш, Елл. Щодня. Потроху. І це головне.
Вода була теплою, приємно огортала тіло й трохи знімала напругу зі спини. Еллі сиділа на спеціальному бортику біля басейну, тримаючись руками за край. Її м’язи ще були надто слабкі, щоби впевнено триматися на плаву, але лікарі запевняли — гідротерапія допоможе.
Поруч вже були Джордія, пара інших пацієнтів і… Меган. Та виглядала сьогодні надзвичайно впевнено — вона вже опинилася у воді, розминаючи плечі й час від часу поглядаючи на себе у дзеркальну поверхню вікна. У її русі була театральність — витончена, відточена, наче сцена досі була з нею.
— Еллі, заходь, — посміхнулася Джордія. — Тут приємно, чесно.
Еллі вдихнула і пересунулась ближче, дозволяючи інструктору опустити себе у воду. Її тіло миттєво відгукнулося на зміну гравітації. Полегшення… і водночас страх — раптом не впорається.
— Молодець, — пролунав голос. Твердий, знайомий. Нік.
Він стояв біля краю басейну, у формі, руки схрещені, погляд уважний, але спокійний.
— Сьогодні у вас заняття на координацію й плавне пересування у воді, — звернувся він до всіх. — Не змагайтесь. Слухайте себе. Це не шоу.
Погляд Ніка ковзнув по кожному з пацієнтів. Еллі відчула, як її плечі трохи напружилися. Вона намагалась тримати голову рівно, але чомусь той погляд так її… дратував? Бентежив?
— Я вже готова, — з усмішкою сказала Меган і відразу почала впевнено відштовхуватися від краю. Її рухи були майже ідеальні. Всі звернули увагу.
— Меган, повільніше, — зауважив Нік. — Це не змагання.
— Пробач, — вона озирнулася через плече, демонстративно зітхнула. — Звичка балерини.
Еллі в ту мить хотіла щось кинути у відповідь, але втрималась. У ній почало закипати.
Коли дійшла її черга пробувати рухатися самостійно, вона намагалася зосередитися. Зробила кілька повільних рухів руками, але тіло здалося їй не слухняним.
— Рівновага, — спокійно сказав Нік, підходячи ближче. — Не поспішай. Твій центр — тут. — Він м’яко торкнувся її живота.
Еллі здригнулася. Не від дотику, а від напруги, яка раптово стиснула серце.
— Я знаю, — буркнула вона крізь зуби. — Не перший день у терапії.
— То чому поводишся так, ніби зараз втікатимеш?
— Бо хтось дихає мені в потилицю, — її очі вогнем вп’ялись у Меган.
— Ой, це ти про мене? — пролунав голос Меган із протилежного боку. — Я думала, ми тут, щоб одужувати, а не з’ясовувати, хто в чиїх очах найкращий пацієнт.