Вона увійшла до зали раніше за нього — що траплялося нечасто — і зупинилася біля великого вікна, з якого відкривався краєвид на одну з терапевтичних кімнат. Скло трохи пітніло, але силуети всередині все одно були добре помітні.
Нік стояв поруч із молодшою дівчиною, схожою на новеньку. Вона виглядала напруженою, але він щось говорив їй, нахилившись трохи ближче, і раптом… усміхнувся. Непрофесійно, не сухо — по-справжньому. Його обличчя в ту мить стало зовсім іншим: теплим, м’яким, людяним. Він поклав їй руку на плече, підтримав під час руху — і та злегка розсміялася, з полегшенням, як дитина, що вперше зробила крок.
Еллі інстинктивно знизала плечима. Відчуття було дивне — майже неприємне. Щось всередині наче защеміло.
Цікаво… чому я ніколи не бачила тієї посмішки, коли мова йшла про мене?
Вона згадала всі їхні тренування: вимогливі репліки, мовчання після її зірваних рухів, різкі зауваження. Він був справжнім каменем — міцним, холодним і непохитним. Ніколи — ані разу — не дозволив собі посміхнутись у її бік. Навіть коли вона досягала чогось. Навіть коли вперше сама пересіла на візок. Навіть коли мовчки терпіла біль і не нарікала.
Може, він просто не вміє бути м’яким зі мною, — подумала вона. Може, вважає, що я не потребую цього. Або... що не заслуговую.
Вона відвела погляд, і раптом зловила себе на думці: вона заздрила. Не дівчині, а тому легкому моменту — підтримці, людяності, теплу. Чому їй його ніколи не вистачало?
А може... я сама не дозволила?
Еллі знала, що сьогодні буде нелегко, але навіть не підозрювала, наскільки. Кожен ранок вона прокидалася з думкою про те, що має вкотре зустрітися з Ніком — з його суворим, непохитним поглядом і голосом, що не допускав компромісів. Щоденні вправи були виснажливими, і з кожним днем їй ставало все важче знаходити сили рухатися далі. Попри це, вона досі трималася. Принаймні, так здавалося зовні.
Сьогоднішнє тренування почалося, як завжди, з розминки. Еллі старанно виконувала всі рухи, які “наказував” їй Нік. Він спостерігав за нею уважно, злегка примруживши очі, немов би то намагаючись побачити, чи справді вона викладається на повну силу.
— Добре, тепер перейдемо до нового комплексу вправ, — оголосив Нік, дістаючи гумові еспандери. — Це допоможе зміцнити твої м'язи й покращити баланс.
Еллі нерішуче подивилася на еспандери, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Кожен новий комплекс вправ викликав у неї страх і невпевненість, бо означав новий виклик для її тіла, яке вона більше не контролювала так, як колись.
— Я не впевнена, що я зможу, — тихо сказала вона, відводячи погляд.
Нік не звернув уваги на її слова, підходячи ближче й подаючи їй один із еспандерів:
— Ти зможеш. Просто почни, і побачиш, що все вийде.
Еллі повільно взяла еспандер у руки, але, спробувавши зробити перший рух, відчула гострий біль, який пронизав її поперек. Вона різко видихнула, стиснула зуби й похитала головою:
— Я не можу. Мені справді боляче.
Нік коротко видихнув, його голос звучав рівно, навіть трохи холодно:
— Біль—це частина процесу. Ти повинна спробувати ще раз, поступово стане легше.
Еллі відчула, як її охоплює роздратування:
— Ніку, ти не чуєш мене? Я сказала, що мені боляче. Я не хочу зараз робити цю вправу.
Він схрестив руки на грудях, суворо дивлячись на неї:
— Це не забаганка, Еллі. Це необхідно, якщо ти хочеш знову ходити.
Вона відчула, як щось вибухнуло всередині неї, і слова почали зриватися з язика, неконтрольовано й різко:
— Чому ти поводишся так, ніби це все просто? Це моє тіло, а не твоє! Це я переживаю весь цей біль, а ти тільки стоїш і наказуєш мені, що робити!
Нік на мить застиг, уважно дивлячись їй прямо в очі. Його голос звучав уже гостріше, з нотками стримуваної злості:
— Тому що я знаю, що роблю, Еллі. Якщо ти будеш уникати болю і труднощів, ти ніколи не зможеш ходити. Я не твій ворог. Я намагаюся допомогти тобі.
— Це не допомога! Це — тиск і байдужість! — її голос зірвався, і вона не могла більше стримати сліз. — Ти поводишся так, ніби я просто якась лялька, яку можна змусити робити все, що ти хочеш!
Він ступив на крок ближче, погляд його став гострішим і серйознішим:
— Еллі, ти неправильно розумієш мої дії. Я не можу дозволити тобі здаватися кожного разу, коли тобі стає важко. Так ти ніколи не повернеш собі контроль над тілом.
— Мені байдуже, як ти це називаєш! — її слова звучали гостро, майже агресивно. — Я більше не хочу цього! Я не можу і не буду робити цю вправу!
На кілька секунд запала тиша. Вони обоє важко дихали, дивлячись одне на одного, немов двоє суперників. Вперше з часу їхнього знайомства в очах Ніка промайнуло щось, схоже на розгубленість, але вже за мить він повернув собі контроль і сказав спокійніше:
— Добре, Еллі. Якщо ти хочеш здатися зараз, це твоє право. Але це означатиме, що ти вибираєш комфорт замість реабілітації.
Еллі відчула, як кожне його слово завдає їй болю:
— Як ти можеш таке говорити? Ти навіть не уявляєш, як мені боляче, що я не можу навіть нормально рухатися! Ти ніби не розумієш, як важко це для мене!
Нік важко видихнув, але його погляд залишався непохитним:
— Я чудово розумію, що це важко. Але мені потрібні твої зусилля, а не твої сльози. Вибір за тобою, Еллі.
Вона заплющила очі, глибоко вдихаючи повітря. Її охопила лють та розпач одночасно. Несподівано для самої себе вона зробила рішучий рух і різко поклала еспандер на підлогу:
— Добре. Я зробила вибір. Я більше не хочу з тобою працювати. Мені потрібен інший реабілітолог.
Нік на мить завмер, ніби не очікував таких слів. Але швидко опанував себе й холодно відповів:
— Як забажаєш, Еллі.
Він розвернувся й повільно пішов до дверей, залишивши її саму в порожньому залі. Еллі дивилася йому вслід, відчуваючи одночасно й полегшення, й гіркоту. Вона не була впевнена, чи правильно зробила, але знала, що більше не може терпіти його жорсткість.