Наступного ранку Еллі прокинулася з важким відчуттям тривоги, що немов каменем лежало в неї на грудях. За вікном тільки починало світати, небо ще не позбулося сонної сірості. Вона кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю, відчуваючи як стискається серце від хвилювання. Сьогодні в неї мало бути перше заняття з реабілітологом.
Двері палати тихо відчинились, і медсестра м'яко сказала:
— Еллі, пора вставати. Тебе вже чекають у тренажерному залі.
Еллі кивнула й повільно сіла. Вона пересіла у візок майже автоматично, хоча її тіло, здавалося, протестувало від кожного руху.
Їдучи коридором до залу, вона відчувала, як серце прискорює ритм. Перед дверима до тренажерного залу вона ненадовго зупинилась, намагаючись зібратись із силами. Вона хотіла, щоб це все виявилося лише поганим сном, але двері перед нею були занадто реальними. Вона глибоко вдихнула і ввійшла.
Всередині вже чекав високий чоловік років тридцяти. Він стояв біля тренажерів, уважно дивлячись щось у планшеті. Його темне волосся було коротко підстрижене, а вираз обличчя — серйозний і зосереджений.
Коли двері зачинилися, він підняв погляд і спокійно сказав:
— Доброго ранку, Еллі. Я Нік, твій реабілітолог. Сьогодні ми почнемо з простих вправ. Головне завдання на сьогодні — оцінити твій стан і можливості.
Еллі мовчки кивнула. Вона відчула легкий холод від його суворого погляду, який ніби вже оцінював, на що вона здатна, а на що ні.
Нік підійшов ближче, його голос був чітким і професійним:
— Пересідай на лаву. Я допоможу, якщо треба, але постарайся зробити це самостійно. Мені важливо побачити, наскільки ти можеш контролювати своє тіло зараз.
Еллі стиснула губи. Вона обережно спробувала пересунутися з візка, відчуваючи, як її м'язи негайно ж протестують проти будь-якого руху. Піт проступив у неї на лобі, руки затремтіли, але вона впоралась. З труднощами, але сама.
— Добре, — коротко сказав Нік, роблячи якісь помітки в планшеті. Він не посміхнувся і навіть не похвалив її, як робили лікарі в лікарні, і це несподівано зачепило її.
— А тепер спробуй підтягнутися руками до поручня. Я підтримаю тебе, але приклади зусилля сама, — додав він і підійшов ще ближче.
Еллі закусила губу й потягнулася вперед, намагаючись зробити все, як він сказав. Її руки зрадницьки тремтіли, тіло ледве піддавалося, але Нік не припиняв наполягати:
— Сильніше, Еллі. Ти можеш краще. Спробуй ще раз.
Її охопило роздратування, змішане з безсиллям. Як він не розуміє, що їй не просто важко, а неможливо? Вона зробила ще одну спробу і знову відчула, як її тіло чинить опір.
— Добре, поки достатньо, — нарешті сказав він. — Але завтра я очікую більшого. Ти маєш повірити у власні сили.
Вона поглянула на нього з неприхованим роздратуванням, але він ніби не помічав цього. Його голос залишався таким самим серйозним, без жодного натяку на співчуття чи заспокоєння.
Наступні вправи проходили у тому ж напруженому режимі. Нік не давав їй можливості зупинитись на досягнутому, постійно підштовхуючи її до межі її можливостей. Еллі почувалася глибоко пригніченою і виснаженою як фізично, так і морально. Вона намагалася виконати всі його вказівки, але всередині в неї наростав гнів.
Після завершення тренування, коли Еллі вже пересіла назад у візок, Нік сказав:
— Зустрінемося завтра. Приготуйся, буде трохи складніше, але так потрібно.
Вона кивнула, не дивлячись на нього, і мовчки залишила зал. Вже у коридорі вона відчула, як до горла підкочується ком образи. Їй здалося, що Нік не бачить у ній живу людину, а лише черговий клінічний випадок, який потрібно вирішити. Він був занадто суворий, занадто вимогливий, і їй було важко це витримати.
Повернувшись у палату, Еллі не могла стримати сліз. Джордії не було в кімнаті, і це дозволило їй хоча б трохи вивільнити свої емоції. Вона розуміла, що попереду ще довгий шлях, але зараз їй хотілося лише одного — аби Нік ніколи більше не наближався до неї.
Її перше тренування виявилося зовсім не таким, яким вона собі його уявляла. Замість підтримки та розуміння вона отримала суворість та холодну професійність. Це боліло більше, ніж фізичний біль від вправ.
Тієї ночі Еллі довго не могла заснути, прокручуючи в голові все, що сталося. Вона хотіла попросити про зміну реабілітолога. Вона не хотіла більше бачити цього суворого чоловіка, який змушує її відчувати себе слабкою та безпорадною.
Еллі заснула, сподіваючись, що завтра настане інший день. Але вже зараз вона знала, що уникнути зустрічі з Ніком буде складно. Попереду чекала нелегка боротьба, і не тільки з фізичним болем, а й зі своїми власними почуттями.
📓 Центр, день 8
телефон, «Нотатки»
Він дивиться, наче бачить крізь мене. Не як пацієнтку. Не як жертву. А як задачу. Як формулу, яку треба вирішити. І мені це не подобається.
Я не формула. Я — уламки. Я — хаос. І я не впевнена, що він той, хто зможе зібрати мене докупи. Він строгий. Холодний. Надто професійний. Наче все, що я відчуваю, не має значення, якщо не веде до результату.
Я знесилена. А він хоче руху. Я тільки вчуся дихати — а він вже змушує мене вставати. І все це — мовчки. Без зайвих слів. Тільки погляд і сухі команди.
Здається, я хочу його змінити. Або хоча б зробити крок назад і сказати "ні". Але щось у мені змушує терпіти. Можливо, тому що вперше за довгий час хтось вимагає від мене більше, ніж просто вижити.
Наступного ранку Еллі прокинулася ще до світанку. Її серце гупало так сильно, наче хотіло вирватися з грудей. Вона майже не спала всю ніч, раз у раз прокручуючи в голові вчорашнє тренування. Обличчя Ніка стояло перед очима—байдужий вираз, холодний погляд і непохитна вимогливість.
Лежачи у ліжку, Еллі прийняла рішення, що більше не може займатися під його керівництвом. Її охоплювала паніка від самої думки, що вона знову повинна буде зіштовхнутися з його беземоційністю та суворими настановами.