Машина зупинилася перед великим реабілітаційним центром. Будівля була сучасною, але її вигляд все одно навіював сумні думки. Еллі зробила глибокий вдих, дивлячись на сірі стіни, що тепер мали стати її тимчасовим домом.
— Готова? — тихо запитала мама, торкнувшись її руки.
Еллі кивнула, хоча в серці вирувала суміш страху і відчаю. Вона не була готова, але вибору вже не залишалося.
На вході їх зустрів високий чоловік років п'ятдесяти з доброзичливою посмішкою. Він представився як директор центру, містер Бредлі.
— Ласкаво просимо, Еллі, — привітно сказав він, м'яко тиснучи її руку. — Зробимо все можливе, щоб ви почувались комфортно і якнайшвидше одужували.
Еллі посміхнулася у відповідь, хоча посмішка далася їй важко.
— Ходімо, я покажу вам вашу палату, — додав директор, вказуючи на великий коридор.
Вона повільно рушила за ним у візку, відчуваючи на собі погляди інших пацієнтів, що сиділи вздовж стін. Директор зупинився перед дверима і обережно відчинив їх.
— Це ваша кімната, Еллі. Палата двомісна, і у вас вже є сусідка. Джордіє, знайомся, це Еллі.
На ліжку біля вікна сиділа дівчина з коротким темним волоссям і яскравими очима. Вона посміхнулася, помахала рукою і тепло сказала:
— Привіт, я Джордія. Рада знайомству!
Еллі тихо привіталася у відповідь, але всередині відчувала сум’яття. Вона не хотіла ні з ким зближуватись. Останнім часом кожен, кому вона довіряла, приносив тільки біль.
Директор залишив їх, і в палаті запанувала тиша. Джордія продовжувала посміхатися, ніби намагаючись розрядити напруження.
— Я знаю, перший день завжди найважчий, — м'яко почала вона. — Але тут справді допомагають. Я тут вже кілька місяців і, повір, це місце не таке вже й страшне.
Еллі мовчала. Її думки все ще крутилися навколо власної трагедії. Вона дивилася у вікно, намагаючись не слухати оптимізму Джордії.
— Що з тобою сталося? — обережно спитала Джордія через кілька хвилин тиші.
Еллі вагалася, але щось у теплоті голосу Джордії змусило її відповісти:
— Невдале падіння під час змагань. Перелом хребта.
— Ох, — тихо сказала Джордія. — Я шкодую.
— А в тебе? — запитала Еллі, сама не знаючи навіщо.
— Автокатастрофа, — Джордія трохи опустила очі. — Але вже значно краще, ніж на початку. Тут справді гарні лікарі.
Наступні кілька днів минали повільно, розмірено, ніби час навмисне тягнувся в реабілітаційному центрі. Еллі досі почувалася чужою в цьому місці. Кожен ранок починався з тихих звуків кроків за дверима, шереху паперів на ресепшені та запаху медичних препаратів, який здавався їй надто стерильним.
Після коротких процедур і перших фізичних вправ, які вона робила в супроводі медсестри, Еллі поверталася до палати. Джордія завжди привітно посміхалася їй, але не нав'язувала спілкування. Вона ніби інтуїтивно відчувала, що Еллі потрібен час, аби звикнути і відкритися.
Одного вечора Еллі сиділа біля вікна й дивилася, як згасає день. Сонце вже майже сховалося за горизонтом, небо поступово темнішало. Вона тихо зітхнула, намагаючись заглушити сумні думки, що дедалі частіше заповнювали її голову.
— Гарний захід сьогодні, — м’яко сказала Джордія, ніби випадково.
Еллі здригнулася від несподіванки, але швидко зібралася і відповіла коротко:
— Так, гарний.
Після цього запала тиша. Обидві мовчки дивилися у вікно, спостерігаючи, як останні промені сонця повільно згасають за верхівками дерев.
За деякий час Джордія знову заговорила:
— Коли я потрапила сюди, я думала, що це кінець світу. Що більше нічого не буде.
Еллі кинула короткий погляд на сусідку, але не відповіла.
— Але тут непогано, — продовжила Джордія, — я маю на увазі, всі справді намагаються допомогти. Це важливо.
— Можливо, — тихо сказала Еллі, хоча її голос звучав без особливого переконання.
Джордія, здавалося, зрозуміла її настрій і більше нічого не додавала, знову занурюючись у мовчання.
Наступні кілька днів Еллі та Джордія майже не говорили. Вони просто обмінювалися короткими привітаннями, інколи перекидаючись незначними фразами про погоду чи їжу. Але Еллі все більше почала ловити себе на думці, що присутність Джордії поруч приносить їй якусь непояснену втіху. Вона не тиснула, не змушувала говорити, а просто була поруч, створюючи відчуття стабільності й впевненості?
Одного ранку, коли Еллі готувалася до своїх щоденних процедур, Джордія тихо сказала:
— Якщо тобі знадобиться щось, ти просто скажи. Добре?
Еллі коротко поглянула на неї й кивнула, відчуваючи вдячність, хоч і не могла це прямо висловити словами.
Вона ще не була готова відкриватися перед кимось. Вона не знала, коли буде готова. Але десь глибоко в душі Еллі відчувала, що, можливо, ця тиха, ненав’язлива підтримка Джордії – саме те, що їй зараз потрібно, навіть якщо вона не хотіла визнавати це навіть перед собою.