Лікуй, не закохуючи(сь)

Розділ 4

Коли лікарі та мама вкотре допомагали їй сісти, Еллі відчувала себе так, ніби знову вчиться жити. Кожен рух був викликом, кожен поштовх – боротьбою. Але сьогодні вона вирішила зробити ще один крок уперед. Вона не просто хотіла сісти – вона хотіла самостійно пересісти на інвалідне крісло.

В кімнаті запанувала напружена тиша. Лікар уважно спостерігав за нею, готовий допомогти в будь-яку мить. Мама стояла поруч, стискаючи руки так сильно, що суглоби побіліли.

Еллі зробила глибокий вдих. Вона напружила руки, намагаючись піднятися, але біль пронизав спину, і вона затремтіла. Її пальці вчепилися в простирадло, а серце закалатало десь у горлі.

— Ти можеш, люба, — прошепотіла мама.

«Можу?» — промайнуло у неї в голові. Колись вона легко літала над льодом, тримаючись лише за руку партнера, а тепер їй складно навіть просто піднятися.

Але вона не хотіла здатися. Зціпивши зуби, вона знову напружила руки, пересунула одне стегно ближче до крісла і, здавалося, через вічність, відчула під собою іншу поверхню. Їй вдалося. Вона пересіла сама.

— О Боже, Еллі! — мама швидко нахилилася до неї, обіймаючи за плечі. В її очах блищали сльози радості. Лікар схвально кивнув.

Еллі трохи посміхнулася, але це було більше схоже на гримасу. Вона важко дихала, відчуваючи, як болять м’язи, про існування яких вона навіть не підозрювала.

— Як почуваєшся? — запитав лікар.

— Як після марафону, — сухо відповіла Еллі, витираючи піт зі лоба.

Але цього було мало. Вона вже сиділа у візку, і тепер їй залишалося ще дещо спробувати.

Вона поклала руки на колеса і несміливо натиснула. Візок зрушився з місця всього на кілька сантиметрів. Її пальці здавили холодний метал ще сильніше. Вона штовхнула ще раз. Ще один. І ось вона вже проїхала майже метр.

— Молодець, — тихо сказав лікар.

Еллі вперто стиснула губи. Це не було схоже на перемогу. Вона не стояла на п’єдесталі, не чула оплесків трибун. Але, чорт забирай, вона хоча б рухалася. Вперше за довгий час вона сама себе кудись повела.

Лікар зупинив її, щоб вона не перевтомилася, і Еллі не заперечувала. Вона відчувала виснаження, але тепер у її погляді з’явилася іскорка. Вона знала, що завтра повторить це знову. І післязавтра. І ще.

Це ще не кінець.

📓 Нотатка, день 40

телефон, «Нотатки»

Я зробила це. Не красиво. Не впевнено. Але зробила.

Сіла у візок сама. Без мами. Без лікаря. Тільки я й те кляте крісло, якого я так боялася.

Руки болять, плечі ніби вибухають, а всередині — якесь змішане відчуття: то тошнить, то хочеться кричати від гордості. Я не знаю, чи правильно це назвати перемогою, але я таки пересіла. Хай і з зусиллям. Хай і зі сльозами.

Поки їхала по палаті, думала, що кожен мій рух — як виклик цьому світові. Наче я кажу: «Я ще є. Я не зникла. І я ще поїду. Куди — не знаю. Але не здамся».

Хочеться вірити собі. Сьогодні — майже виходить.

Кілька днів потому — Джеймс стояв біля свого вікна, дивлячись, як сонячні промені намагаються пробитися крізь хмарне небо. Він майже не спав. Останнім часом сон став рідкістю. В голові знову й знову повторювалася одна й та сама сцена: той нещасний день, той фатальний рух, її крик, який і досі пронизував його душу наскрізь.

Він вже десятки разів йшов до лікарні, але щоразу зупинявся за кілька кроків від її дверей, не наважуючись навіть постукати. Але сьогодні він не міг більше відкладати. Джеймс розумів: або зараз, або вже ніколи.

"Що я їй скажу?" — думав він, нервово стискаючи у руці шарф, наче намагаючись вичавити з нього хоч трохи впевненості. — "Що можна сказати людині, життя якої я зруйнував одним невпевненим рухом? Що можна сказати дівчині, яку я люблю, але якій завдав стільки болю? Як дивитись їй у вічі після того, як моя помилка відібрала в неї мрію?"

Він вийшов з квартири і пішов вулицями, які ще спали, ніби готуючись до важкої розмови. Повітря було холодним і гострим, а кожен подих здавався надто важким. Його кроки були невпевненими, а серце все сильніше стискалось від тривоги.

Дорога до лікарні здавалася надто короткою. Джеймс ніяк не міг придумати, з яких слів почати. Чи скаже він про свою провину, чи проситиме вибачення, чи, можливо, спробує пояснити свої почуття? А якщо вона не захоче його навіть слухати?

Він зайшов всередину, повільно прямуючи до коридору, де була її палата. Його долоні спітніли, а ноги стали немов ватяними. Він вкотре прокручував у голові різні варіанти розмови, та кожен здавався гіршим за попередній.

І саме в цей момент двері її палати відчинились.

Джеймс завмер на місці, не вірячи власним очам. Еллі була у візку. Вперше він побачив її після останнього поопераційного візиту. Вона виглядала втомленою, але в її погляді все ще залишалося щось від тієї сили, яка завжди змушувала його нею захоплюватись.

Їхні погляди зустрілися. Він відчув, як у грудях усе завмерло, ніби час зупинився.

— Еллі… я хотів тільки… — почав він, відчуваючи, як кожне слово застрягає в горлі.

— Хотів що? — різко перебила вона, не приховуючи гніву. — Ще раз вибачитись? Сказати, що ти не винен? Чи, може, що тобі шкода? Я вже чула це все, Джеймсе, і мені байдуже. Твоє «шкода» вже нічого не змінить, розумієш?

Джеймс застиг на місці, ніби її слова фізично прикували його до підлоги. Відчайдушно шукаючи правильні слова, він ледве чутно прошепотів:

— Я просто хотів знати, чи є щось… будь-що, що я можу зробити, щоб ти хоча б трохи мене пробачила.

Її очі запалали холодним вогнем, руки сильніше стиснули обідки коліс, і голос прозвучав різко й чітко:

— Вали звідси, поки я тебе не переїхала, — холодно кинула вона.

Її слова врізалися в нього, наче гостре лезо, і Джеймс миттєво втратив всю свою впевненість. Він відкрив рот, спробував сказати щось ще, та замість слів з'явилося лише мовчання. Біль, що охопив його, був глибоким і нестерпним, бо він чітко розумів, що заслужив її гнів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше