Темрява поволі відступає. Скрізь тяжкі повіки, проникає тьмяне світло. Її свідомість робить спроби виринути з глибокого сну, але замість відчуття легкості її надолужує пекучий біль, що накриває хвилею все тіло. Еллі намагається поворухнутися, але її миттєво огортає паніка. Кожен рух перетворюється на мікро-пекло, немов цвях, що вбивають в її і так скалічено тіло. Панічна атака неначе забирає в неї вміння дихати, груди стискає страх.
Де я? Що трапилось? Чому все так болить? — Міс Раян, не хвилюйтеся. Ви в лікарні. Ви у безпеці.
Незнайомий голос — спокійний, професійний. Вона повільно повертає голову і бачить лікаря у білому халаті. Його обличчя напіврозмите, в очах ще стоїть туман.
— Що… сталося? — її голос хрипкий, слабкий.
— Ви травмувалися під час виступу. Ви мужньо вистояли 2 операції.
Операції? Які операції? Паніка наростає. Її пальці стискають тонку тканину лікарняного простирадла.
Еллі намагається встати, але раптом її зупиняє переляканий голос лікаря.
— Зачекайте! Не рухайтеся різко.
Але вона вже пробує піднятися — і біль пронизує її неначе струм. Еллі різко вдихає, сльози мимоволі виступають на очах і вона ослаблено падає в руки лікаря, який обережно уміщує та фіксує її на ліжку.
— Що зі мною?! — її охриплий голос зривається.
Лікар зітхає. У його погляді — співчуття.
— У вас компресійний перелом хребта. Але ми зробили все можливе, щоб уникнути найтяжчих ускладнень. Вам потрібен час і реабілітація…
Слова звучать як гул. Хребет. Перелом. Час.
Реабілітація…
— Але я зможу кататися? — вона вчеплюється у цю надію.
Лікар мовчить.
І цього вистачає, щоб вона зрозуміла: відповіді, якої вона хоче, не буде.
Вона відчуває як все стискається зсередини від слів лікаря “Компресійний перелом…”. Ця фраза звучить відлунням в її голові. Вона не хотіла в це вірити, вона не хотіла розуміти значення цих слів. Це все просто страшний сон, сонний параліч, який не дає їй прокинутися.
— Це… тимчасово? — нарешті пробилася її тремтяча фраза.
Лікар мовчав занадто довго. Потім зітхнув.
— Нам потрібно стежити за процесом відновлення. Це буде непросто, але ти сильна.
"Сильна?" Вона мало не засміялася. Ні, це був не сміх, а якесь судомне здригання, що проривалося крізь зціплені зуби. Еллі відвернулася, заплющила очі. Вона не хотіла бачити цього лікаря. Цю кімнату. Себе в ній.
Я можливо вже більше ніколи не зможу стати на лід.
Перед її очима знову промайнув спогад про останній виступ. Лід, відблиски прожекторів, гарячий ритм музики, який вона завжди відчувала в кожному м’язі. Політ, підтримка, падіння, а далі все похлинула суцільна темрява… А вони ж мали таку ідеальну синхронію з Джеймсом. ”Чорт…Джеймс…”, - в голові спливли спогади про його поцілунок в кафе. Як до цього дійшло? Вони ж стільки років були найкращими друзями. А може тільки вона так вважала.
Вранці Еллі прокидається після жахливої, майже безсонної ночі. Раніше вона могла мати щось подібне в ніч перед важливим виступом після дуже напруженого періоду щоденних тренувань, але зараз… Рука, що лежить на ковдрі заніміла від нерухомості. З роздумів її видьоргнув стук у двері. Вони поволі відчинилися і з-за них визирнув переляканий погляд Джеймса. — Можна до тебе?
— Заходь, — її голос був тихим і хрипким.
— Як ти себе почуваєш? — ніяково запитав Джеймс, зробивши крок у кімнату і зупинившись біля ліжка.
Еллі повільно підняла погляд, її очі були втомлені, але вони пильно дивилися на нього, ніби шукаючи відповіді, які він не міг дати.
— Як може себе почувати людина, якій хребет збирали по частинках? — промовила вона з сарказмом і гіркотою.
Джеймс зітхнув і сів на стілець, поруч із ліжком. Він намагався бути обережним, щоб не порушити її зону комфорту, але її вигляд болісно вражав його.
— Я… вибач, — його голос здався слабким і розбитим. — Я знаю, що не можу виправдатися, але я... я не знав, що це буде так.
Еллі намагається перевести подих і відводить погляд. Її рука мимоволі стискає край простирадла.
— Я теж не знала…
— Я повинен тобі в дечому признатися…, - Він тупиться в підлогу, тяжко зітхає і намагається зібратися з думками.
Еллі насторожено дивиться на нього і не розуміє, що зараз пролунає з його вуст. — Того вечора, коли я…ну ти пам’ятаєш… в кафе. Мені було так боляче, коли ти пішла. Я… я просто не витримав цього відторгнення, і пішов у бар… — ЩО БЛЯХА ТИ ЗРОБИВ? ПІШОВ У БАР? В НІЧ ПЕРЕД НАШИМ ВИСТУПОМ???? — її голос пронизливо зрізає тишу.
Джеймс похитнув головою, наче намагаючись осмислити сказане.
— Я… я весь виступ думав про це. Про тебе. Про те, як ти пішла. Я не міг зосередитися. Моя голова була тільки там, у барі, з усіма думками про те, що я не зміг тебе втримати. Я не міг зрозуміти, чому все стало так, і я був абсолютно спустошений…
Еллі застигла, вражена його словами. Вона відчувала, як її серце стискається від болю й розчарування.
— Ах ти був спустошений… А я тепер наповнена, наповнена металевими хрінями в спині і несамовитим болем, який ледве витримую.
Так, я знаю, що це було безглуздо. Я не зміг витримати, я не зміг зібратися, і просто… це було, наче порив у безодню. Я думав, що це допоможе хоч трохи заспокоїтися. Як ти не можеш зрозуміти, що я кохаю тебе! І завжди кохав!
— Заспокоїтися???? Подивись, що ти зі мною зробив! І це ти називаєш коханням?! Знаєш що, Джеймс, ти зруйнував все — нашу дружбу, загубив мою довіру, а найголовніше зламав мене, моє життя та мою кар’єру. Я більше ніколи не вийду на лід так, як раніше. І це через тебе. Тому провалюй звідси по хорошому, поки я ще можу тебе терпіти.
Двері зачинилися. Тиша, що залишилася після нього, була майже задушливою. Еллі заплющила очі й сперлася головою на подушку.
Вона не хотіла плакати. Вже не було чим. Вони не змінять того, що сталося.
Він кохав її. Він завжди її кохав. І що? Це мало щось виправдати?