Еллі пам’ятала як вперше відчула під ногами лід. Їй було 5 років, і мороз обпікав її обличчя так сильно, що вона весь час горнулася до тата, який і привів її вчитися. За першим разом вона постійно падала, і мамa, яка споглядала з-поза бортику вже була готова забрати її, бо материнське серце розривалася від такого видовища. Еллі була вже на межі того, аби розплакатися, але замість цього в ній пробудилося щось інше — дитяча впертість, яка переросла в дорослу рішучість.
Батько Еллі завжди знаходив для неї час навіть попри напружений графік головного тренера юнацької збірної з хокею. Він був відданий спорту. Його головним кредо було “дисципліна та рішучість формують справжнього чемпіона”.
Коли Еллі була маленької , вони з батьком мали особливу традицію — кожні два тижні вони ходили на хокейні матчі. Вони завжди сиділи на центральних трибунах. Еллі ставила багато питань, але батько терпляче пояснював кожен момент гри. Еллі любила спостерігати за тим, як тато, зазвичай стриманий і суворий, на мить ставав просто фанатом — кричав, сміявся, стискав кулаки від напруги. Вона не завжди розуміла всі правила, але відчувала: у цей момент вони разом, і це найголовніше.
Коли матч закінчувався вони йшли до спортивного бару і пили мілкшейк. Тато завжди жартував, що це їхній ритуал чемпіонів. “Знаєш, доню, справжні переможці не тільки перемагають, але й уміють програвати. Головне — як ти встаєш після падіння”, — казав він їй, і ці слова закарбувалися в її пам’яті назавжди.
Він був суворим, але справедливим і найголовніше він був хорошим батьком, який душі не чув у своїй донечці. Він вболівав за її успіхи як ніхто й ніколи. Водночас, він був справжнім прикладом для неї. Батько був для Еллі не лише наставником, а й другом, тим, хто розумів її, навіть коли вона не могла знайти слів, щоб виразити свої емоції.
Він багато разів говорив: «У спорті немає місця для слабкості. Ти повинна бути сильнішою, ніж будь-хто інший, і йти до своєї мети, навіть коли здається, що все вже втрачено». Це були його слова, які залишилися з Еллі на все життя, навіть після того, як його не стало. Коли хвороба почала невблаганно забирати його сили, він все одно залишався для неї тим непохитним деревом, до якого можна було притулитися і відчути спокій та умиротворення.
Перші змагання, перші програші, перші падіння, що залишали синці не тільки на колінах, а й десь глибше, всередині. Вона навчилася вставати. Завжди. Батько навчив її, що спорт — це не просто перемоги й нагороди. Це боротьба зі своїми слабкостями, втомою, сумнівами. Він навчив її бути лідером, навіть коли це важко, і вірити в свої сили, навіть коли всі інші будуть сумніватися.
Спочатку, вона тренувалася з самостійною програмою, але тренерка Хлої побачила потенціал на щось більше. Парне катання стало для Еллі випробуванням. Їй потрібно було навчитися залежати від когось, довіряти. Їй було важко довіряти комусь з чоловіків окрім тата. Його смерть була для неї крахом і великою трагедією. Вона навіть хотіла покинути фігурне катання, але її зупинила обіцянка татові…
“Вона пам’ятала кожну деталь того дня. Білу лікарняну палату, тьмяне світло, запах ліків, який змішався з його улюбленим ароматом парфумів. Батько виглядав настільки ослабленим, що його важко було впізнати. Його голос був хрипким, але в очах все ще жевріло те саме полум’я, що й тоді, коли він кричав її ім’я на трибунах, підбадьорюючи її на змаганнях.
— Еллі, ти ж знаєш, що я завжди вірив у тебе, — його губи смикнулися у знайомій, трохи втомленій усмішці.
— Тату, не говори так… Ти ж виберешся, правда? — вона стиснула його руку, маленьку і крихку, зовсім не схожу на ту сильну долоню, яка колись підтримувала її, коли вона вчилася стояти на ковзанах.
— Я хочу, щоб ти мені щось пообіцяла, — він обережно погладив її пальці. — Ти не здасися. Ти будеш йти до кінця, хай що б не сталося.
Вона захитала головою, сльози застилали їй очі.
— Я не зможу без тебе…
— Ти зможеш. Бо ти моя донька. І ти народилася чемпіонкою.
Він зробив паузу, ніби набирався сил для останніх слів.
— Колись я пообіцяв своїй мамі, що ми з командою візьмемо кубок чемпіонів світу, але на жаль, склалося як склалося, але ти сильніша і талановитіша за свого татка. Ти для мене вже перемогла. От бачиш як воно, тільки я не переміг свою хворобу, вона забила фінальну шайбу.
Вона не хотіла приймати майбутнє без нього. Але дивлячись в його очі, сповнені віри, вона прошепотіла:
— Я обіцяю, що я виграю чемпіонат світу.
Він слабко стиснув її руку, заплющив очі, і здавалося, вперше за довгий час полегшено видихнув.
Ця обіцянка стала її єдиною мотивацією, її якірною точкою у світі, який без нього здавався порожнім. І навіть коли вона падала, навіть коли біль здавався нестерпним, вона згадувала його слова: "Ти народилася чемпіонкою".”
Еллі звикла контролювати кожний свій рух, а тепер мала дозволити комусь керувати. Це суперечило її характеру. На початку це видавалось для неї неможливим, непереборливим.
Джеймс був її повною протилежністю. Безтурботний, легкий, той, хто сміється навіть після важкого падіння. Він був її стабільністю там, де вона бачила хаос. І, можливо, саме тому вони працювали так добре разом.
Згодом вони стали командою, їхні рухи стали єдиним потоком, їхні серця — єдиним ритмом. Вони пройшли разом через сотні годин виснажливих тренувань. Їх не зламали крики тренерів і власні невдачі, розчарування. Це зробило їх міцнішими, ближчими.
На початку все не було так шовково та гладко. Постійні суперечки, непорозуміння і забагато питань, на які вони мали шукати відповіді.
— Ауч, ти знову в’їхав мені в ковзани!”
— А ти можеш нормально рухатися, аби я міг не в’їжджати в тебе!
— Можу, якщо ти перестанеш сунутися вперед, коли я ще не закінчила поворот!