Глава 13

Сидячи на м’якій канапі у власній розкішній квартирі, Альбіна напружено втупилася крижаним поглядом в смартфон. Закинувши ногу на ногу, водночас задумливо ковтала з бокала вино. В соцмережах завше можна віднайти чимало цікавих відео, також і новини про тих, хто цікавив білявку.

— Отже, Ярослава… Виявляється, задрипанка з Чорткова… — пробурмотіла собі під ніс, злісно мружачи очі. Зуміла віднайти її профіль та побіжно гортала стрічку з фотографіями. Спільних з Райчуком не було, проте побачила кілька з колишнім, Сергієм. — Авжеж, художник… — уїдливо процідила, вже продивляючись стрічку цього парубка. — Що ж, не завадить з ним зустрітися, познайомитися… — зловтішно скривила пухкі губи в подобі посмішки. Схоже, вже щось задумала.

Насправді Альбіна не бажала так просто здаватися у прагненні захомутати красеня Райчука, ще й батько щось казав про злиття капіталів. Ладна на будь-які підступи. Навіть подруги з її кола, які знали натуру білявки, не вельми й хотіли з нею ворогувати. Така втопить в ложці води. Знищить кожного, хто стане на її шляху. Альбіна була в сім’ї єдиною дитиною й змалечку звикла отримувати бажане. Батьки балували свою донечку, ростили, мов принцесу. Всі забаганки виконувалися. В дитинстві мала найдорожчі іграшки, найкращі брендові речі. Альбіна звикла до розкоші та спілкувалася лише з особами її кола. Перед подругами любила хизуватися новинками моди, а бідних принижувала. Такі, як Альбіна Хоменко, вважають себе частиною еліти, «золотої молоді». Ця гламурна особа почувалася, мов богиня на вершині Олімпу.

Сергій мав в соцмережах власну сторінку, де рекламував свої картини. Саме там Альбіна і знайшла його контакти. Ковтнувши рештки вина, вирішила зателефонувати.

— Вітаю… — солодко промурмотіла. — Мене зацікавили ваші роботи… Хочу замовити свій портрет… Чи можемо зустрітися?  

Звісно, Сергій не відмовив. Наразі замовлень мало, хапався за будь-яке, адже неабияк потрібні гроші. Відколи Ярослава його покинула, опинився на мілині. Ледь вистачало на продукти та оплату комунальних послуг, а ще треба й фарби купувати, пензлі… Сергій звик, що працелюбна Яра все купувала, потураючи його забаганкам. Без неї почувався безпорадним, але заразом звинувачував у власних негараздах. Отак взяла й покинула проста пекарка геніального митця, просто пішла! А гнів виміщав подумки, ковтаючи дешеве вино. Інколи досі й Ольга навідувалася, втішала. Навіть по дорозі купувала піцу, адже знала, що в холодильнику Сергія порожньо, як кажуть, миша повісилась.

Отже, наш митець нетерпляче чекав на зустріч з новою замовницею, Альбіною. Чекав, наче на появу янгола, який простягне на долонях манну небесну. Задля цього навіть вийшов з під’їзду надвір. Пригладивши пальцями скуйовджене волосся, з цікавістю вирячився на вишневу іномарку, яка безцеремонно припаркувалася біля місцевої клумби. За хвилину Сергійко застиг з відкритим ротом, коли з автівки величаво вийшла гламурна, струнка білявка з апетитними формами та яскравим макіяжем, в коротенькій червоній сукні, що ледь прикривала округлі сідниці.

— Агов, ти! Машину свою забери! Геть знахабніла! Ще би в клумбу заїхала! — злісно обурювалася літня сусідка-пенсіонерка, сидячи на лавці. Проте Альбіна лише зверхньо підтиснула губи й навіть не глянула в бік цієї розгніваної жіночки. Якесь сміття буде їй вказувати, де паркуватися, іще чого!

Цокаючи високими підборами та виляючи стегнами, білявка впевнено наблизилася до оторопілого Сергія. Звісно, впізнала його, оскільки бачила на фотографіях.

— В… вітаю… Я… Сергій… — розгублено пробелькотів парубок, благоговійно витріщившись на Альбіну. — Не зважайте, — махнув рукою в бік насупленої пенсіонерки. — Ходімо… покажу свої картини! — кортіло похизуватися власними роботами, справити враження на цю гламурну красуню. Зважаючи на її одяг і авто, не сумнівався, що дівчина багата. Якраз це й радувало. Можливо, придбає в нього іще якусь картину? В кімнаті-майстерні їх чимало. Пейзажі, натюрморти, також абстрактні композиції…

Звісно, Альбіну геть не цікавили ті численні картини, що хаотично красувалися серед безладу в залі. Гидливо скривившись, лише побіжно окинула їх байдужим поглядом.

— С… сідайте, — тремтячою від хвилювання правицею Сергій підсунув табурет. — Отже, хочете портрет… Так-так… ось тут, біля вікна, гарне освітлення, будете позувати…

— Я не маю часу вам позувати, — звиклу до розкоші білявку геть не радував сморід в приміщенні, запах масляних фарб. — Я можу надіслати вам одну з моїх фотографій… Змалюєте!

— Але ж… як… Це буде не те! Я не зумію передати, розкрити ваш образ, я… — затинаючись, парубок аж розчервонівся.

— Насправді… окрім портрета маю до вас важливу справу… — Альбіна вирішила відразу поговорити про те, задля чого приїхала. — Обіцяю, якщо допоможете, щедро віддячу. А гроші потрібні всім… Схоже, і вам також, — вкотре окинула зверхнім, саркастичним поглядом убогу кімнату.

— Так… Я вас слухаю, — лупаючи очима, Сергій застиг перед білявкою, яка почувалася надто впевнено в чужій квартирі.

— Ярослава Пташко… Це ваша колишня? — таке безцеремонне запитання враз приголомшило парубка. — Це делікатна розмова, яка повинна залишитися між нами…

— Так… А що з нею? З нею все гаразд? — Сергій гадав, що з дівчиною щось трапилося.

— Якраз з нею все гаразд… — злісно процідила Альбіна, в крижаній блакиті очей спалахнула неприхована ненависть. — Вона… Вчепилася до мого нареченого! Схоже, шукає багатого спонсора, — зневажливо хмикнула. — Задурила коханому голову, але я розумію, що це тимчасово… Лише хочу справедливості. Бажано пришвидшити їхнє розставання…

— То в Яри новий хахаль? Отакоє, не сподівався! — парубок гнівно стиснув губи. Можливо, ще досі гадав, що Ярослава сумує за ним і невдовзі повернеться, а тут таке…

— Цей… Як ви кажете, «хахаль» мій наречений! — роздратовано випалила Альбіна. — А ви якраз можете допомогти його повернути мені!

— Яким чином? — Сергій враз напружився, не вельми приємна та розмова. Проте вислухає, адже гроші потрібні. Заразом і радувало, що бодай якось зуміє насолити колишній, розлучити з багатим спонсором, а опісля може й повернеться до нього, хтозна?