Глава 1

— Зрадники! Покидьки! Ненавиджу! — у розпачі Ярослава щосили лупцювала подушкою ошелешеного Сергія та Ольгу, яку вважала подругою. До цього часу. Сьогодні раніше повернулася з роботи. Додому летіла, мов на крилах, ще й в крамниці купила еклери, які так полюбляв коханий Сергійко… Подумки уявляла, як він задоволено ласуватиме ними за чашкою чаю… Ярослава повсякчас воліла догодити Сергію, яка ж дурепа! Замість того, щоб посидіти з подругами в кав’ярні, хутчій поспішала додому, бо вечерю ж треба готувати, прибрати в хаті, попрасувати одяг… І враз звичний світ рухнув, коли застала в ліжку оголеного Сергійка та розчервонілу, розпатлану Ольгу.

— Подруго… Ти не так все зрозуміла! — схопившись на ноги, Ольга поспіхом натягувала на себе футболку. — Це…

— Не так зрозуміла?! А як це розуміти?! Та як ви могли?! — витрусивши з торбини на підлогу еклери, Ярослава у гніві шпурнула тістечком в Сергія, який похапцем одягав подерті джинси. — Я ж вам вірила, а ви… а ти! Обманював мене! — рвучко розчахнувши дверцята шафи, почала нервово кидати свої речі у валізу.

— Яро, що ти робиш?! Схаменися! Припини! — розгублено лупаючи очима, Сергій усвідомив, що Ярослава збирається від нього піти. Тим часом Ольга вже вдягнулася й кинулася в коридор до вхідних дверей, тікаючи від гріха якнайдалі. Насправді не воліла з’ясовувати стосунки з подругою. Краще вже поспішно щезнути, що й зробила. Стрілою вискочила з квартири, грюкнувши наостанок дверима.

— Яка ж я дурна! Вірила тобі, жила тобою! — не стримуючи потоки сліз, Ярослава рвучко підняла важку валізу й на тремтячих ногах попленталася до вхідних дверей. — До речі, в мене вже тиждень затримка! Я ж так зраділа, збиралася купити тест на вагітність… Можливо, я…

— Ясю! Не гарячкуй! Зачекай! — Сергій кинувся за дівчиною у спробі зупинити. Перегородивши правицею шлях, застиг посеред коридору. — Давай поговоримо, як цивілізовані люди! Куди ж ти підеш?! Ну… було з Олькою кілька разів, не знаю, що на мене найшло… — сутужно, винувато зітхнув, відводячи погляд сірих очей. Ті очі… Ярослава неодноразово тонула в них, віддаючись та оголюючи душу, а ті очі виявилися брехливими. Якби ж знала! А Сергійко злякався по-справжньому… Будучи корінним киянином, мешкав у подарованій батьками квартирі. Вважаючи себе обдарованою, творчою натурою, на замовлення малював картини, інколи навіть отримував гонорар. Навіщо взагалі думати про гроші, якщо Ярослава й без нього заробляє? Ще й прибирає дома, їстоньки готує… Гарно ж влаштувався! Авжеж, нехай працює! Вона же живе в його квартирі, не винаймає житло. А сама з Тернопільської області, родом з Чорткова. В Тернополі закінчила кулінарний технікум, а до столиці приїхала працювати. Якась знайома запросила на роботу до великої пекарні «Солодкі Мрії», де Яся товклася на ногах з ранку до ночі… Хай там що, любила свою роботу, ще й гідна зарплатня. Навіть рідним надсилала гроші, допомагаючи фінансами. В Чорткові залишилися матір і молодша сестра Олена, в якої ДЦП. Так, коштів на лікування знадобиться чимало, ба більше, необхідно придбати колісне крісло, про яке мріяла сестра… Хоч самотужки зуміє пересуватися. А Оленка її розумничка, навіть навчається в місцевій школі! Читає багато, досконало вивчила англійську, цікавиться історією… Лише одна біда. Не може ходити. А батько? Залишив сім’ю, коли дізнався, що Оленка народилася з вадою. Навіть вмовляв згорьовану матір відмовитися від дівчинки, проте вона не погодилася. Як же покине рідне дитя, свою кровиночку?

Отож, Ярослава допомагала рідним, як могла. І все наче було добре… Добре до цього дня.

— Ну і куди ти підеш? — Сергій хапався за цей вагомий аргумент, з-під лоба зиркаючи на заплакану Ярославу. — Вгамуйся! Житло винаймати дорого, спатимеш на вулиці? — сподівався, що дівчина одумається, заспокоїться.

— Та краще на вулиці, ніж тут! — рикнула йому в обличчя. Яся впертою була, гордою.

— Ти ж казала, що в тебе затримка! А якщо ти дійсно вагітна? — не здавався Сергій. Нервово пригладивши русяві пасма, запитливо свердлив її немигаючим поглядом.

— Якщо й так, то впораюся якось без тебе! — в голосі бриніла гіркота. — Пусти! Не житиму зі зрадником! Живи зі своєю Олькою! Подруга, називається… Та це якась Санта-Барбара! — скрикнула у гніві. — І як довго робили з мене дурну?! Щезни! Очі б мої тебе не бачили! — щосили відштовхнула застиглого парубка вбік. — Дай вже пройти!

— Ну то йди, якщо хочеш! — роздратовано буркнув Сергій. — Побачу, як даси собі раду! Ще сама приповзеш, повернешся! — сподівався, що так і буде. Куди ж піде? — Що, поїдеш до свого задрипаного Чорткова?!

— Та хоч до пекла, аби не до тебе! — гаркнула дівчина у запалі. Тягнучи за собою валізу, розчахнула двері.

— Ще повернешся! — долинуло ззаду, проте Ярослава навіть не обернулася. Двері за спиною гучно захлопнулися. За мить вже їхала ліфтом на перший поверх, витираючи непрохані сльози. Водночас нервово метикувала, куди ж їй піти.

Сутужно зітхнувши, дівчина опустилася на лавку біля під’їзду. Насамперед варто опанувати хаотичні думки і розпач. Якщо вже наважилася піти, назад немає вороття. Діставши з сумки смартфон, вирішила зателефонувати Оксані, напарниці з роботи. Можливо, прихистить на кілька днів, доки не винайме житло? З цією дівчиною товаришувала, під час обідніх перерв разом ходили до затишної кав’ярні, яка примикала до споруди пекарні. Там і обідали. Оксана була веселою, говіркою, завше розповідала сороміцькі анекдоти…

— О! Яро! Привіт! — з смартфону залунав бадьорий, дзвінкий голос. — Рада тебе чути!

— Привіт… В мене тут таке питання… — Ярослава знічено затиналася, не звикла когось про щось просити. — Чи зможеш прихистити мене на кілька днів? Звісно… якщо ні, я не ображуся… Була би вдячна…

— Щось трапилося? — в дівочому голосі забриніла тривога. — З Сержиком посварилися?

— Вгадала… — судорожно видихнувши, Ярослава злісно стиснула губи. — Пішла від нього… Уяви, застала його в ліжку з Ольгою! Ще й вважала її подругою…