Пролог

До самотності звикаєш. Спершу це схоже на осінню депресію, далі списуєш все на завантаженість на роботі, а потім БАЦ… тобі сорок, на вихованні двоє котів, а на горизонті жодних стосунків. Боже, сподіваюся, я не доживу до цих часів. Бо якщо все-таки доживу, то будьте ласкаві, пристрельте мене хто-небудь.

Наразі я на етапі осінньої депресії (а зараз тільки квітень!). В один момент мене все дістало, я звільнилася з роботи, завершила всі дружні і любовні ( хоча кого я обманюю, в мене їх ніколи і не було) стосунки, що якорем висіли на моїй шиї, і пішла в запій. Не в алкогольний, звісно, моя печінка мені б цього ніколи не пробачила. Просто закрилася в своїй кімнаті і спілкувалася лише з двома людьми, яких позбутися ніяк не могла.  Ці дві п’явки — тобто моя найкраща подруга і старший брат —  намагалися розплутати цей кокон жалості до себе, але їм погано вдавалося. 

Допоки за справу не взялася мама. Їй набридло нянчити «дорослу» і «самостійну» доньку. Тож після добрячого прочухана люба матінка підкинула мені «свиню» у вигляді нової роботи.  

Коротше кажучи, мене взяли в облогу, з якої живою я точно не виберуся, тому довелося вилізати зі своєї нори. І тут почалися мої реальні проблеми, бо мамина «свиня» виявилася симпатичним ходячим кошмаром.

Здається, я вас трішки заплутала. Хотіла викласти скорочену версію подій, а вийшло зізнання психічки. Отже, почну спочатку.

Привіт, мене звати Аліса. Мені 25, я живу у великому і дуже красивому місті, в одному будинку разом із батьками, старшим братом і його дружиною, яка одночасно є моєю найкращою подругою. А, ще у нас є дуже наглий кіт (куди ж без кота). Якщо ви ще не зрозуміли: я живу в дурдомі. 

У своїй сім’ї я біла ворона. Усі мої — високі, світловолосі та блакитноокі. Я ж — мініатюрна брюнетка з очима, що міняться відтінками від сірого до глибокого блакитного (кажуть, удалася в бабусю). А на додачу — з жахливим характером. Моїх родичів фіг заткнеш, а от розговорити мене — це вже великий подвиг. Я стовідсотковий інтроверт, тоді як моє сімейство завжди в центрі уваги.

І знову мене заносить не туди. 

Про що це я? А, точно… Коли ваша мама з ангельською посмішкою скаже вам, що знайшла ідеальну роботу — не вірте їй. Бо робота — це останнє про що вона думатиме в той момент.