Розділ 19(1)

Прокинься й, знай собі, співай,
Ти спробуй досвід оцей...

– рвалася пісня у мене звідкілясь зсередини.

Ну, а що? Настрій прекрасний, ранок чудовий, то чому б і не прокинутися з піснею на вустах? Адже за всю ніч навіть жодного разу очей не розплющила, чого зі мною вже давненько не траплялося.

Швидко одяглася і потихеньку, щоб не розбудити Ліл, що спокійно сопіла уві сні, відчинила двері у велику кімнату.

Для її мешканців ніч ще тривала. Безшумно пройшла до стіни, на якій висіла ледь мерехтлива лампа, і згасила її. Потрібно буде придумати якусь засувку, щоб можна було не вилазячи на стілець, знизу регулювати яскравість магічного світильника, що приліпив мені на стелю Ореф.

На столі лежали використані шприци, підтверджуючи, що всі призначення сумлінно виконані.

Кивнула елерою і навшпиньки прокралася до вхідних дверей. Коли вже причиняла їх за собою, почула, як голосно рипнуло ліжко, але повертатися і з'ясовувати, хто з чоловіків прокинувся, не стала.

Сподіваюся, що неприємна зустріч із синком Годара була випадковою, і сьогодні мене ніхто ніде не підстерігає. Жаль було б відмовлятися від чудових ранкових прогулянок. Поки на вулиці літо, хотілося б сповна насолодитися світанком. Чомусь заходи сонця мене не особливо вражають. Може, тому що сонце сідає за рівним обрієм, зате встає з-за гір і виглядає це приголомшливо!

Цього разу вирішила не зупинятися, щоб посидіти спочатку на лавочці під деревом, а одразу вирушила до місця біля струмка, що мені полюбилося, і де ми з Барсом навіть трохи побігали. А потім я, підклавши під себе згорнуту кофту, просто сиділа і слухала переливчасту трель невеликої пташки з яскравим оперенням.

– Таку б співучу красуню до моєї лікарні, – пробурмотіла я.

Зрозуміло, що несправедливо позбавляти живу істоту свободи, але як би потішилися пацієнти від такого придбання. Особливо, якщо в лікарні знову опиниться хтось із дітей.

Потім думки плавно перемістилися на мого тепер єдиного пацієнта. Я так і не вирішила, як поводитися з Тором. Його несподівана увага до моєї особи, після того, як він був готовий померти дорогою додому від крововтрати, але не довірити мені своє дорогоцінне здоров'я, трохи дивувало і турбувало. Чому це він так різко змінив свою думку?

Не може ж бути так, що ввечері я не подобалася, а вранці прозрів і відразу ж загорівся пристрастю? Дивно це все. Напрошується тільки одна відповідь – мужик вирішив трохи розважитися, і не більше.

Спів пташки різко обірвався. Я зітхнула, озирнулася на всі боки й раптом помітила, що мій супутник зник. Куди він подівся? За час, поки елерой перебуває при мені охоронцем, він вперше залишив мене без нагляду.

Не встигла я як слід злякатися, Барс виринув з-за найближчих кущів і гордо ступаючи попрямував до мене. У його зубах тремтіла та сама барвиста співачка, якою я щойно захоплювалася.

– Барсе, – засмутилася я, – ти її покалічив?

У відповідь отримала докірливий погляд охоронця, і через секунду вже тримала в руках строкату полонянку з трохи пом'ятими пір'їнками, але абсолютно неушкоджену.

– Дякую, дорогий, – погладила свого друга по кошлатій голові та, придушивши в собі почуття, що роблю неправильно, надійніше притиснула співочу красуню до своїх грудей.

Все-таки не так вже і погано мені живеться в цьому світі. Принаймні я жива, і цим все сказано. Так що досить тут сидіти, настав час приступати до своїх безпосередніх обов'язків.

Ще необхідно закінчити розбирати ящики з медикаментами, які привіз учора Рівар, зробити перев'язки єдиному на сьогодні пацієнту стаціонару, з'ясувати у Марела, що він довідався з приводу майбутнього будівництва, перевірити наявність продуктів, адже наш колектив неухильно збільшується, і чомусь навіть не сумніваюся, що кількість співробітників незабаром знову зміниться.

Якщо на моєму шляху ще зустрінеться грамотний та більш-менш адекватний медик, я зроблю все, щоб переманити його до моєї лікарні. Коли Ореф та князь вирішать, що я вже достатньо зробила для цього світу і мені буде дозволено повернутися додому, то хотілося б, щоб після мене в цьому закуті залишилася повністю укомплектована клініка. А для цього, як мінімум, ще потрібні непогані за тутешніми мірками хірург та акушер.

Селяни анітрохи не гірші за городян і мають таке ж право на медичну допомогу. Мають право лікуватися у нормального лікаря, а не придурка, який дбає лише про те, щоб отримати оплату якомога більше, а не про здоров'я та життя пацієнтів.

І хороші лікарі, звісно ж, є, тільки вони, швидше за все, навіть не чули, що існує Велеровський закут, а тим більше невелике село Край, жителі якого стільки часу не мали нормального медичного обслуговування.

А несподівано високе фінансування та охоронна грамота князя допоможуть зробити лікарню такою престижною, що сюди поїдуть лікуватись люди із сусідніх міст, не те що сіл.

Занадто самовпевнено? Можливо. Але я впевнена, що все зможу, бо інакше темний фейрі просто відмовиться повертати мене додому. До того ж треба кувати залізо, поки для цього є гроші. І тоді у майбутньому лікарня сама буде здатна себе забезпечувати.

Ось із таким, націленим на перемогу настроєм, попрямувала додому, де одразу ж у дворі мене чекали проблеми.

На лаві сидів високий жилавий чоловік з непропорційним через розпухлу щоку обличчям і стогнав, похитуючись з боку в бік. Біля нього тихо перемовляючись стояли Майра та Ліл.

– У чому річ? – рвонула я до постраждалого. – Його хтось побив?

Відповідь мало не звалила мене з ніг. Такого випадку я чомусь не передбачила.

– Жуб боїть! – майже не відкриваючи рота, прошепелявив пацієнт.

Жах! Ні – жах-жах! Що мені робити? Я не вмію видаляти зуби й впевнена, що Брей теж.

– Ліл, у дім його, швидше, я зроблю знеболюючий укол. Рівар, – крикнула хлопцеві, який біля паркану перевертав скошену траву, що незабаром мала перетворитися на сіно, – негайно запрягай коня, відвезеш хворого до міста і спитаєш у нашого знайомого аптекаря, який зі стоматологів найкращий. Доправиш туди потерпілого та заплатиш за роботу лікаря. Ми тут потім самі розберемося.