Розділ 2

— Я вважаю за краще дочекатися Міхаеля Олеговича, — спробувала наполягти на своєму дівчина.

— Боюся, це вже не тобі вирішувати, — розвів Вовчанський руками. — Якщо завідувач скаже виписувати, випишемо. Ти не можеш не розуміти, що зараз займаєш чиєсь місце. Чиєсь, кому набагато гірше, ніж тобі.

М-да, присоромив так присоромив. Намагається викликати почуття провини. Маніпулятор. І хоча її палату і палатою назвати можна лише з великим припущенням, а свого часу вона була перероблена з комори саме на їхнє з бабулею прохання, але це принаймні краще, ніж лежати в коридорі, що нерідко трапляється при переповненні палат. Хоч якийсь затишок та усамітнення.

— І взагалі, я щось не розумію: ти додому хочеш? — чоловік ступив ближче.

— Хочу, — буркнула Марія невдоволено.

Ну а що? Хотіла ж. Щоправда, у супроводі зовсім іншої людини. Але що вже тепер. І хай зараз у загальних палатах були вільні місця і нічиє місце вона не займала, але раптом надійдуть термінові хворі? Якщо підтане, а потім підморозить, трапиться ожеледь, і тоді палати точно тріщатимуть по швах від напливу пацієнтів. Така погода у лікарнях завжди є гарячим сезоном.

— Тоді я зроблю останню перевірку перед випискою, — Вовк нахилився і безцеремонно почав обмацувати її хвору щиколотку.

Ні, не в тому плані, що грубо (діяв Олег, як завжди, м’яко і делікатно, навмисне болю не завдавав), просто надто вже наполегливо, не приймаючи заперечень і не звертаючи уваги на здивоване зойкання. Схопив ногу, притягнув до себе і заходився ковзати пальцями. А пальці його, довгі, витончені, з акуратно підстриженими нігтями, знали свою справу. От не дарма він практикувався у Ведмедя, зовсім не дарма. Й обличчя при цьому найсерйозніше, не підкопаєшся, наче й не було жодних двозначних натяків, а лише щира турбота про підопічну. Що не кажи, а лікар з Вовка дуже хороший, що є, те є. Якби його присутність ще й не викликала невиразного занепокоєння, ніби від чоловіка можна очікувати будь-якого сюрпризу, і зовсім не обов’язково приємного, можна було б розслабитися та не чинити опір його діям.

— Так, час настав, на виписку, — резюмував Олег Олександрович, чомусь не поспішаючи випускати ногу дівчини. — Знаю, знаю, що ще болить, годі вже зойкати. Але ризику операції більше немає, віддаю належне старшому колезі, вберіг тебе від неї. Зв’язки потихеньку приходять у норму, але для повного одужання, звичайно, треба працювати. Обережні вправи, масаж та поступові навантаження дозволять повернутися до звичайного життя. Із вправами я допоможу…

— У сенсі? — насторожилася Марійка, намагаючись інстинктивно вивільнити ногу.

Угу, так їй і вдалося. Вовчанський продовжувати утримувати, а потім з якимсь жалем (ніби не хотів його використовувати, але був змушений) дістав із кишені тюбик Міхаеля і почав намазувати щиколотку ліками. Повільно, неквапливо.

— Я й сама можу, — не на жарт занепокоїлася Марія, бо рука чоловіка не стільки розмазувала гель, як погладжувала та пестила. От же вульгарний гад!

Якби на його місці був Дорошенко, Машка б навіть не думала заперечувати, а так... Неправильність того, що відбувається, била по нервах і підвищувала градус занепокоєння. Тож дівчина знову спробувала звільнитися. На жаль, безрезультатно. Вовчара немов граючи припиняв спроби вирвати ногу і продовжував погладжування, називаючи їх масажем, але при цьому не переходив межу, по суті, не роблячи нічого особливо поганого.

І саме за цим протистоянням вони обоє не помітили кроків за дверима. Знайома постать, що виникла на порозі, миттю викликала досаду та роздратування.

— Кхм, хоч коли зайду, наша особлива пацієнтка завжди під наглядом… — голос Валентини сочився іронією. — І вдень, і вночі.

Господи, знову вона!

— От як, навіть уночі… — пробурмотів Олег і додав уже голосніше, звертаючись до медсестри дещо прохолодним тоном: — Валю, я готую пацієнтку до виписки. У нас щось термінове?

А добре так охолодив норов підлеглої. Начебто і грубого нічого не сказав, але на місце поставив.

— Так, у дідуся з п’ятої палати знову кровить… — поспішила повідомити Валя. — Я шукала вас і... як знала, куди треба прийти.

— Іду… — Вовк неохоче випустив Марійчину ногу, але ліки не повернув, закрутив тюбик і знову засунув у кишеню халата. Отож… — Чекайте нас із обходом, Маріє, та готуйтеся до виписки. Подальше лікування продовжите вдома…

І так він сказав це «вдома», що стало ясно: Олег Олександрович має намір взяти в її подальшому лікуванні безпосередню участь. Ха, так вона йому й дозволить! От не дарма Марія не хотіла, щоб Вовк її чіпав. Дотики Олега символізували щось більше, ніж дотики лікаря до пацієнтки, куди більше. І якщо у випадку Міхаеля їй це подобалося, то щодо Вовка почуття були іншими.

Ну як так? Що ці молоді лікарі собі дозволяють?! Невже для них у є нормою завалювати пацієнток, хоч і стверджують протилежне? А медсестер? Чим вони взагалі займаються в ординаторській під час нічних чергувань? Ведмідь, зрозуміло, заперечував нестатутні відносини, але хто знає, вони всі люди, а деякі буквально живуть на роботі.

Розуміючи, що просто себе накручує, Марія менше з тим ніяк не могла заспокоїтися і знову звернулася думками до Дорошенка. Ні, ну взяв і просто зник! Це як взагалі? А виписка? А всі ті слова, що казав? Щиколотка неприємно занила, ніби вторячи душевному самопочуттю господині. Але, здавалося, набагато сильніше в Марії зараз боліла не нога, а серце.