Завдання і наслідки

-Тобі доведеться поїхати та розібратися. Вважай, що це моє завдання тобі.- сказав магістр.

Їхати нікуди не хотілося. Літо видалося дуже спекотним. І тільки но я уявлю, що кудись телепатися під сонцем, відразу нападає якась байдужість до людської біди й болі. І відразу я стаю не лікаркою, а злобною відьмою.

-Ну чого так жалібно дивишся? Треба, Ліко. Тобі ж рекомендації потрібні в магістрат? -І хитро так на мене дивиться.- Треба розібратися. Це важливо.

Я вже пів року вчусь і працюю у магістра Тутовича. Він і справді дуже дивна людина, безумовно талановита, але також забудькувата і розгублена. Але іноді мені здається, що він пройдисвіт і за своїм поважним віком приховує хитрість і прозорливість.
Коли пів року тому я ні світ ні зоря з'явилася на порозі магістра, він навіть не став дивитися у рекомендаційний лист. Впустив одразу в дім, який швидше був таким собі особнячком, де на першому поверсі була лікарня і напоїв чаєм. Розмовляв він скоріше сам з собою, співбесідника щось запитував, а потім сам відповідав. Та ми один одному сподобались і спрацювались. Зранку я допомагала йому в лікарні, а ввечері ми вчилися. Він не примушував мене вчитися, вдавав, що йому все одно. Але потім, раптово, з’являвся пацієнт з такою хворобою. І я залишалася сам на сам з ним і зі своїми незнаннями. І так вже сталося, що я швидко втягнулася, відчула свою вагомість і почала отримувати задоволення від такого способу навчання. Магістр був дуже сильним чаклуном і талановитим науковцем. Останнім часом, він взагалі майже усіх пацієнтів перекинув на мене, а сам займався своїми дослідженнями. Та от невдача, до нас почали звертатися селяни з різними хворобами і, як Магістр вважає, не природного походження. Майже усі вони з одного села. От магістр і вирішив, що мені потрібно терміново їхати до села Кочки та розібратися. Старосту села вже попередив, отже мені нічого не залишалось як відправлятись до Кочок.

Виїхала вже за полудень, та і їхати з пів години, якщо швидко і без перешкод. А оскільки Кобилка в мене була «чарівною», то і перешкод не було. Аби не спека, було б краще. Під'їжджали до Кочок змилені і я, і Стихія. Ледь дихали, а ще селяни палили траву. Чи подуріли в таку жару? Добре, що зерно вже убрали, а то і лихо могло б трапитися. Вирішили, точніше я вирішила, а Стихія була точно не проти, біля потічка зупинитися і попити води, вмитися. А то не гоже чародійці на опудало бути схожою. Все ж я майже з офіційним візитом. Підвела Стихійку до води й сама на коліна стала. Вже хотіла зачерпнути води, а кобила як здуріла, ще й мене лигнула. «Синець буде», -подумала. От дурна, що це на неї найшло?! А вона на воду дивиться і фиркає невдоволено.

-Ах ти ж моя розумниця, погана вода? -Здогадалась.

Вона киває своєю головою і невдоволено рже.

-Дуже цікаво.

Я випила залишок своєї води з фляги й на ковток кобилі вистачило. А замість неї набрала води з потічка. Нехай магістр гляне. Щось дедалі цікавіше відбувається.

Вже біля самого села були, он вже і криши видніються. Повинні виднітися. А замість них лише балки обгорілі. І то тільки місцями. Усе село згоріло. Та як же так?  Усе тіло вкрилося мурахами від усвідомленості масштабу біди. Я пришпорила Стихію і рвонула до села, може комусь допомога потрібна, а я тут жахаюся. Влетіла у село. Навкруги гар, сморід і повна розруха. А ще тиша. Така тиша, що аж за душу бере і вивертає її. Я повільно їхала селом. Десь ще щось димілося, щось догорало. А щось вже згоріло. Моторошно. І тільки одна хата у селі стояла незаймана полум'ям. Хоча сараї з худобою згоріли й сад увесь чорний стояв. А хата ціленька. Я сплигнула зі Стихії та побігла в середину. В середині було темно, начарувала вогник свічки. І огледілась. На підлозі лежало тіло, яке колись належало жінці. Я кинулась на вулицю впала на коліна і розридалася. Накрила істерика. Я голосила, сльози лилися рікою і навіть не помітила, як поряд відкрився портал і у моєї істерики з’явилися глядачі.

-Маліко? -Здивовано. -Що ти тут робиш?

Я підняла зарюмсане обличчя, але не змогла відповісти, бо сльози душили і я не могла зібратися. Магістр Отто Янко опустився до мене і притиснув до своїх грудей.

-Все дівчинко, заспокойся. Ми обов’язково розберемося.

Я відчула, як він намагається начарувати, щоб мене заспокоїти. Та моя магія відштовхувала від себе еманації магії смерті. Борючись з його магією, я потрохи прийшла в себе.

-Ти стала сильною. Заспокоїлась? -Киваю,- Розкажеш, що тут сталося і що ти тут робиш?
-Там в будинку жінка. ЇЇ висушили, як і Маркуса, але в неї дірка замість серця. -Мене знову почало трусити.
-Тихо. Заспокойся. Зараз розберемося.

Отто позвав якогось чоловіка. Щуплого і маленького на зріст. Він виявився лікарем і дуже швидко привів мене до тями. Я зібралася і заспокоїлась. Розказала, як я тут опинилася і чому. А магістр розповів, що до Кочок прибула група чародіїв зі стражами. Як пояснив Отто, маги смерті відчули дуже сильний виплеск. І терміново зібравши групу чародіїв, перейшли сюди, де знайшли мене. Поки мені магістр розповідав, звідкись узялася руда кішка, яка почала тертися об мою ногу, я її інстинктивно потягнулася до неї погладити.

-Не треба!-Застеріг мене магістр, та було вже пізно. Кішка вкусила мене за палець.
-Тепер вже можеш гладити. Як ти, Ліко, примудряєшся знайти собі неприємності?

Я дивилася на нього і не могла второпати, про що він. Я що сама захотіла тут опинитися? Я що ось зараз сказала кішці мене гризнути?
Щось з'явилося на моєму обличчі, що він пояснив.

-Це фамільяр відьми, яка там в будинку лежить. -Втомлено мені сказав і махнув на мене рукою,- тепер він твій.
-А? Що?

У чародійок не буває фамільярів. Не тому, що вони не хочуть або не можуть. Просто магічні тварини не вибирають чародійок.

-Дуже цікаво. Чого вона тебе вибрала? -Схоже магістра теж це цікавило.
-Може тому, що вона залишилась сама без магічного підживлення, а поряд немає жодної відьми?-Припустила я.
-Навряд чи. Фамільяри можуть спокійнісінько жити без прив'язки. Хіба що магічно слабкі та знесилені. А ця он як від’їлась. -Я в цей час вже тримала кицю на руках і пестила її. Вона здавалася задоволеною.
-То я відьма?
-Не видумуй, -сміється.