Новела 3. "30 листопада"

    Середина листопада цього року видалася напрочуд теплою та сонячною. Марина повільно йшла алеєю парку з візочком, у якому мирно сопіла маленька Марійка.

     «От сонька мала, як же вона любить спати на свіжому повітрі. Нехай набирається сил», — із ніжністю подумала Марина, шукаючи очима вільну лавочку. Нарешті знайшла підходяще місце: у затінку, де тихо, але водночас трішки заглядає лагідне осіннє сонечко.

  Жінка тихо опустилася на лавку. Ну і ранок сьогодні видався! Оленка, кудлатий пес, раптовий дзвінок Олега... Увесь цей калейдоскоп подій умістився в якісь кілька годин. Марина дістала з сумочки книгу і так захопилася сюжетом, що навіть не помітила, як хтось тихо підійшов і сів поруч.

— Привіт, Марино.

Від несподіванки вона аж сіпнулася, ледь не випустивши книгу з рук. Повернула голову і завмерла. Поруч із нею сидів Марк — її колишній чоловік.

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — ніяково посміхнувся він.

— Дійсно, зовсім не чекала тебе тут побачити. Ми ж стільки років не спілкувалися, — стишеним від подиву голосом промовила Марина.

— Я щойно повернувся з-за кордону, — сказав Марк, дивлячись їй прямо в очі. — Працював там за контрактом майже три роки.

— Я знаю, що тебе не було в Україні. Син розповідав.

  Назар і справді весь цей час тісно спілкувався з батьком, а потім обов'язково ділився головними новинами з матір'ю, тож життя Марка не було для неї загадкою.

— А можна... можна подивитися на Марійку? — несміливо запитав Марк.

— Ну, звичайно, — м'яко відповіла Марина. — Вона ж і твоя онучка теж.

  Марк підвівся і схилився над візочком. Марина помітила, як його очі миттєво по-зрадницьки стали вологими.

— Красуня... — майже пошепки промовив він. — Дуже схожа на тебе.

— Ну що ти, — добродушно заперечила Марина. — Марійка — дитя своїх батьків. Посмішка і пухкі щічки в неї точнісінько, як у нашого Назара, а от очі — повністю невістчині.

— А ти чудово виглядаєш. Знаєш, зовсім не змінилася, — продовжував Марк, повертаючись на лавку.

— Дякую. Ти теж.

  Марина крадькома розглядала колишнього чоловіка. Він помітно схуд, але залишився таким же статним і красивим, як і колись. Сивини у волоссі трохи додалося, але для чоловіків у його віці це був лише очевидний плюс.

— Як ти нас знайшов? — поцікавилася вона.

— Назар підказав. Сказав, що ви з малою за такої погоди завжди гуляєте тут по обіді.

У цей момент у візочку незадоволено закрехтала й заворушилася Марійка.

— Треба з нею трохи походити, бо прокидатися їй ще зарано, буде тоді плакати, — підвелася Марина. — Хочеш прогулятися з нами?

— Так, звісно! Із величезним задоволенням, — Марк підхопився на ноги.

  Марина з усмішкою поступилася місцем і віддала йому ручку візочка, а сама пішла поруч. Вигляд у Марка в цю мить був такий, наче йому довірили везти найдорожчий, найцінніший скарб у всьому світі.

  Крокуючи під золотавим листяним навісом, вони невимушено розмовляли про його життя за кордоном, про Маринину роботу та домашні клопоти. Марина навіть поділилася ранковою історією про Оленку та її собаку- обіймаку, і вони разом щиро, до сліз сміялися на весь парк. Можливо, вони б гуляли так ще дуже довго, але Марійка почала активно крутитися і вередувати. Настав час годувати маленьку вередуху, а ця дівчинка свого точно ніколи не пропустить.

  Марк провів Марину з онучкою до самого дому й допоміг підняти важкий візочок на поверх. Прощаючись біля дверей, він ніяково, але з надією в голосі попросив дозволу гуляти з Марійкою та Мариною в парку по суботах.

  Коли за чоловіком зачинилися двері, Марину охопив дивний стан. Наче вони й не бачилися купу років, а здавалося, ніби все те спільне минуле було тільки вчора. Наче вони й розлучилися, але залишилося стійке відчуття, що вони зовсім не чужі люди... «На сьогодні досить, про це я подумаю завтра», — суто по - скарлетівськи підсумувала Марина, відганяючи зайві думки.

   Минув рік. Марк непомітно почав знову входити в її життя. Спочатку це були лише суботні прогулянки в парку. Згодом він почав заходити просто так: то щось відремонтує у квартирі, то принесе важкі пакети з продуктами з магазину. Марина зразу намагалася відмовитися від допомоги Марка. Менш за все їй хотілося знову повернути минулу вразливість.

  З боку Марка взагалі не було жодних натяків чи вимог. Але крок за кроком його турбота розтоплювала кригу в серці Марини.

  Одного дня, Марк запросив Марину в кінотеатр, де вони, якщо чесно, не були ще років за сто до свого розлучення. І саме там, у напівтемряві кінозалу, Марк несміливо взяв її за руку. Марина спіймала себе на думці, що вона хоче відчувати тепло його долоні і більше не біжить від їхнього минулого.

  Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. Але то річка, а це — справжнє, складне й непередбачуване життя.

   Про причини свого колишнього розлучення вони жодного разу не згадували. Про особисте життя за ці роки розлуки — також ні слова. Кожен із них перегорнув стару, замацану пальцями сторінку і почав писати абсолютно нову, де тепер є Він, Вона, маленька Марійка та сім’я Назара. Можливо, саме це і є та сама справжня зрілість, яка зовсім не залежить від віку. Мудрість, яка дає людині шанс — другий, третій, та неважливо який за рахунком. Мудрість, яка врешті-решт вчить берегти, створювати, цінувати і просто жити життя.

   Якось ввечері Марина поралася на кухні, готуючи вечерю, а Марк у кімнаті тихо колихав маленьку Марійку, мугикаючи їй під ніс якусь свою, тільки їм двом відому, дідусеву колискову. Уклавши цю маленьку непосидючу дзигу в ліжечко, Марк тихо зайшов на кухню. Він обережно підійшов до Марини зі спини і несміливо обійняв її за плечі...

— Ти моє... — тихо почав Марк, притискаючись щокою до її волосся.

— ...«листопадове щастя»? — чомусь зненацька випалила Марина, затамувавши подих.