Глава 11

Дзвінок у двері пролунав несподівано, наче камінь, кинутий у тихе озеро, і Ярослава, яка нікого не чекала, відчула, як її серце здригнулося від передчуття чогось невідворотного. Вона відчинила двері, і перед нею постала висока, струнка жінка, з тонкими рисами обличчя, майже без зморшок, хоча їй було за шістдесят. Обличчя доглянуте, з макіяжем у холодній бежевій гамі, очі — крижано-сірі, наче зимовий ранок. Жінка увійшла, злегка відштовхнувши Ярославу, і попрямувала в квартиру з прямою, майже королівською поставою, ніби володіла не лише простором, а й усіма думками в ньому. Квартира пахла кавою і квітами, і цей затишок різко контрастував із її крижаною присутністю.

— Доброго дня, — промовила Ярослава лагідно, але чітко, стиснувши руки, щоб приховати легке тремтіння від здивування. — А ви хто?

Жінка не відповіла, лише ковзнула по ній зневажливим поглядом, наче по забрудненій скатертині, яку не варто чіпати. Її кроки лунали рівно, як метроном, коли вона мовчки оглядала кімнати. Зупинившись у вітальні, яка була і кабінетом Всеволода, вона зачинила двері за собою, а потім вийшла, тримаючи в очах холодну допитливість.

— Де він? — запитала вона офіційним тоном, наче перевіряла присутність підлеглого.

— Сьогодні він із Геною, — відповіла Ярослава обережно, але з рівною впевненістю, відчуваючи, як у грудях наростає тихе передчуття бурі.

Жінка зупинилася, її брова ледь піднялася, і в цьому жесті було щось гостре, як лезо.

— А з цим чудом він, — кинула вона, зневажливо кивнувши в бік Ярослави, і в її голосі бриніла насмішка. — Я дзвонила цьому Генці. Казала: не можеш відбити в цього дитяти дівку? А він відповів, що в них кохання, і весілля буде скоро, і кинув слухавку.

Вона різко, майже з насолодою, додала, її голос пронизав тишу:

— Кохання — це ти?

Ярослава відчула, як у ній ворушиться щось тверде, незламне, ніби корінь, що проростає крізь камінь. Вона вдихнула глибше, тримаючи погляд.

— Я — Ярослава. Наречена Всеволода. У нас весілля в квітні. А ви хто?

Жінка посміхнулася — холодно, тонко, з ледь помітною зморшкою зневаги біля губ, наче її обличчя знало лише одну емоцію — перевагу.

— Я його мати. І я остання дізнаюся, що цей невдаха одружується. Хочу тебе попередити.

І замовкла.

Тиша запала густа, важка, ніби повітря стало склом, що тремтить перед ударом. Батон, що з’явився в дверях, зупинився, принюхуючись, наче відчув напругу, що вібрувала між ними, і його очі стежили за Ярославою, ніби чекаючи її реакції. Ярослава відчула, як її серце стискається, не від страху, а від розуміння — вона стояла перед тінню, що так довго тяжіла над Всеволодом, крижаною силою, що намагалася загасити його тепло. Але вона не відвела очей.

— Чому ваш син не розмовляє з вами? — запитала вона, не з напором, а з тією спокійною наполегливістю, якою говорять люди, що вже нічого не бояться. — Чому?

Обличчя жінки посіріло, губи затремтіли, і на мить здалося, що вона крикне. Але вона стрималася, її очі звузилися, шукаючи слабке місце.

— А котра година? — раптово запитала Ярослава, її голос залишався рівним, але в ньому бриніла тепла впевненість, що розчиняла напругу, ніби промінь світла в темряві.

— Що? — перепитала жінка, збита з пантелику, її постава ледь похитнулася.

— Котра година? — повторила Ярослава, посміхнувшись так, що її обличчя освітила тепла радість. — Час обіду чи чаю. Ви обідали?

Жінка повільно сіла, її постава осіла, наче невидима рука натиснула на плечі. Вона дивилася кудись повз Ярославу, і в її очах промайнуло щось нове — не гнів, а тінь давнього болю, що роками ховався за крижаною маскою.

— Ні, не обідала, — відповіла вона, і її голос став м’якшим, майже вразливим. — Ярославо, ти знаєш, як загинув його батько?

— Ні, — відповіла Ярослава, відчуваючи, як її душа напружується, готуючись до правди, але водночас співчуття до цієї жінки, що ховала біль за холодною маскою, зростало в її грудях.

— Він загинув із коханкою. І її сином. Її сину було десять. Його звали Всеволод. — Вона зробила паузу, і її голос тремтів, ніби слова рвалися з глибини, де вони лежали роками. — Уявляєш? Він нашого сина назвав іменем її сина. Вона була з ним, і коли я народжувала. А він був там. Біля неї. Не біля мене.

Її голос зірвався, але це не був плач — це було щось скам’яніле, що довго ховалося під шкірою й нарешті вирвалося, як камінь із грудей.

— А ваш син, у чому він винен? — лагідно спитала Ярослава, і її слова були не звинуваченням, а питанням, що шукало відповіді в цій рані, її очі залишалися теплими, але твердими.

Жінка стиснула губи, її пальці стиснули край сукні, ніби шукаючи опору.

— Він такий, як його батько. Слабкий. І ця їхня Тіпка, — вона сплюнула це ім’я, наче гірку кісточку, — дурна стара.

Вона встала, різко попрямувала до коридору й зупинилася, коли її погляд упав на потертий портфель.

— О, портфель тут, — сказала вона, і в її голосі змішалися сарказм і біль, а пальці стиснули край сукні міцніше. — Ніби святиня. А він що — святиня? Такий самий слабкий, як його батько. Мені противно на це все знову дивитися.