Глава 10

Вони переїхали до нової квартири, майже такої, якою мріяли: двокімнатної, просторої, з кухнею, де вікно відкривало вид на тихий двір, і Ярослава відчула, як цей дім уже стає частиною їхньої історії. У вітальні ще громадилися нерозпаковані коробки, але це не заважало відчувати затишок. Всеволод виконав обіцянку Тіпці, залишивши материнський дім, і не лише переїхав — він переніс себе, цілого, із усіма мріями й надіями.

— Як воно? — запитала Ярослава, коли він уперше ліг на їхнє нове ліжко, ще пахуче свіжою постіллю.

— Тихо, — відповів він, дивлячись у стелю, — ніби світ почав дихати глибше, наче після довгої задухи розчинилися всі вікна.

На день народження запросили лише найближчих — тих, із ким хотілося ділити радість. Настя принесла запечену гарбузову пасту й пляшку червоного вина, а її чоловік Євген мовчки нарізав хліб, допомагаючи з теплотою, яка не потребувала слів. Генка з’явився з пакетом і своєю фірмовою фразою:

— Приніс вино і трохи себе, — сказав він із лукавим усміхом, що видавав його радість за друга.

Він був вродливий, щиро радів за Всеволода, не тримаючи в серці заздрощів, і від цього сам здавався щасливішим. Геля, Ангеліна, 26-річна подруга Ярослави, прийшла в джинсовій сорочці й рожевих сережках, тримаючи торбинку з написом «Це з любов’ю» та маленький кактус у жовтому горщику — милий, як її посміх.

— Що їмо? — запитав Євген, роздивляючись стіл.

— Качку, — відповів Всеволод. — Ми її самі готували.

— Справді? — здивувався Євген, піднявши брови.

— Маринад: апельсин, мед, гірчиця, трохи терпіння й молитва, — пожартував Всеволод.

— Я не молилася, — усміхнулася Ярослава, поправляючи серветку.

— Зате дихала на неї любов’ю, — додав він, і всі розсміялися, ніби ця мить зв’язала їх міцніше.

Коли вино розлили по келихах, а атмосфера стала теплою й невимушеною, Ярослава відчула, як радість від присутності друзів змішується з тихим щастям бути поруч із Всеволодом. Генка підняв тост:

— За вас, іменинники!

Він почав розповідати, і його голос наповнився ностальгією:

— Ми з Севою дружимо з п’ятого класу. Тоді один хлопець ударив його лінійкою по спині, а я встав і сказав: ще раз — і сам отримаєш.

— І ти мене захистив? — примружився Всеволод, але в його очах світилася вдячність.

— Ну, зробив, що треба, — відповів Генка з теплотою. — А потім ми стали друзями. Пам’ятаєш, як пиво разом пили? Напилися, а ти ще курив. Ох, і дісталося нам тоді! Смішно тепер згадувати.

— Книжки — це особливе, — продовжив він, повертаючись до Гелі. — Сева навчив мене читати з відчуттям. Не просто гортати сторінки, а вдумуватися, з тишею. Він ніколи не був гучним. Знаєш, Гелю, він перший, хто не кричав, навіть коли всі навколо горланили. Мій батько завжди на мене кричав, але я полюбив навчання завдяки Севі.

— А дівчата у вас були? — поцікавилася Геля, хитро посміхаючись.

— О, дівчата! — пожвавився Генка. — Були, звісно. Сева притягував тих, хто любив тишу, а я — тих, хто ганяв зі мною на велосипедах до ночі. Жартую. Але справжніх, щирих — таких, як Ярослава, — знайти непросто.

— А я скажу, — втрутилася Настя, тримаючи келих. — Дівчатам зараз непросто. Або ти інстакраля, або «та, що в терапії». А справжніх, простих — обмаль.

— А ти яка? — запитала Ярослава, лукаво глянувши на подругу.

— Я та, що їсть пасту в ліжку й любить свого чоловіка, — розсміялася Настя, легенько штовхнувши Євгена ложкою. Її краса була природною, невимушеною.

Євген усміхнувся:

— І качку.

Коли торт доїли, кава була налита, а світло приглушене, Генка встав:

— Я проведу Гелю, — сказав він із м’якою наполегливістю, що видавала його турботу.

— Але я на таксі, — заперечила вона, здивовано піднявши брови.

— То й що? Хочу побачити, як тобі дме в спину вітер, — відповів він, і його слова змусили її посміхнутися.

Вони пішли. Настя з Євгеном також попрощалися.

— Ви справжні, — сказала Настя, обіймаючи Ярославу. — Хоч зараз на листівку.

— Дякую, що прийшли, — відповіла Ярослава, стиснувши її руку.

— Дякую, що ви є, — додав Євген із тихою щирістю.

Коли гості розійшлися, залишилися лише ніч, м’яке світло лампи й тінь качки на тарілці. Всеволод повернувся з кухні, де прибирав залишки вечері.

— Ярославо, — покликав він тихо, але з такою ніжністю, що її ім’я прозвучало як мелодія.

Вона стояла в светрі, босоніж, і її силует здавався частиною цього затишного дому. Він узяв її руки, притягнув до себе, і в його очах світилася любов, що не потребувала слів.

— Ярославо, ти будеш моєю? У мене немає кільця, немає заготовленого тексту. Але є ти. І я. І я хочу, щоб так було завжди.

Він поцілував її, і Ярослава дивилася на нього з усміхом, що світився так щиро, ніби весь світ завмер, щоб зберегти цю мить. Її очі блищали радістю, щоки злегка порожевіли, а губи тремтіли від щастя, наче вона не могла повірити, що це реальність. Її радість була як тепле світло, що огортає все довкола, невимушене, справжнє, таке, що змушувало серце битися швидше.