Глава 9

Повернувшись до квартири Ярослави, вона притихла. Миючи чашки, відповідала коротко, уникаючи його погляду. Всеволод відчував її настрій, напругу, що наростала. Останні вечори вона часто мовчала, ховаючись за книгою чи телефоном, а він терпляче чекав, хоч тиша між ними густішала. Ярослава відчувала, як її думки кружляють навколо його мовчання, наче метелики навколо ліхтаря. Вона боялася, що її питання здадуться нав’язливими, але ще більше боялася, що його закритість — це знак, що він не довіряє їй. Чи може вона бути з ним, не знаючи, що ховається за його стриманістю? Її серце стискалося від цієї думки, але вона не могла просто відмахнутися від неї.

Одного вечора Всеволод зайшов до кімнати, де Ярослава гортала планшет. Він тихо зачинив двері, сів на край ліжка й сказав, дивлячись їй у вічі:

— Ярославо, ти не вийдеш із цієї кімнати, поки не скажеш, що тебе турбує.

Вона зітхнула, відклала планшет. Її голос був тихим, але твердим:

— Ти ніколи не говориш про своїх батьків. Я познайомила тебе з мамою й татом, а ти… ти навіть не згадуєш свою сім’ю. Чому ти не хочеш мене з ними познайомити?

Всеволод нахилився ближче, його обличчя стало серйозним, але в очах світилася м’якість.

— Ярославо, — почав він, — я не спілкуюся з матір’ю. І не буду. Це моя межа. Якщо колись її зустрінеш, можеш спитати, чому її дорослий син не хоче з нею розмовляти. А мій батько… він загинув, коли я був малий. Я не люблю про це говорити, але ще більше не хочу, щоб ти мовчала. Будь ласка, кохана, говори зі мною. Завжди. І я познайомив тебе з Тіпкою — вона моя сім’я. І ти моя, рідна. І Генка.

— Мати не просто кричала чи зневажала, — продовжив він, його голос був м’яким, але з ноткою давнього болю. — Вона ніби тримала мене на відстані, завжди. Пам’ятаю, як ми були на морі — я, брат, вона і Тіпка. Мені було, мабуть, років вісім. Ми з Ростиславом, моїм старшим братом, пливли наввипередки до неї. Вона стояла у воді, далеченько, і сміялася, махала нам рукою. Я так старався, гріб щосили, але брат був старший, сильніший. Він допливав до неї, а вона його обіймала, хвалила. А я… я ніколи не дотягувався. Вона відпливала ще далі, коли бачила, що я наближаюся. Не явно, але я відчував — вона не хотіла, щоб я дістався. Тоді я цього не розумів, думав, що просто погано плаваю.

Він замовк, його пальці ледь стиснули блокнот. Ярослава поклала руку на його плече, і він продовжив.

— А Тіпка… вона стояла ближче до берега, дивилася на мене й усміхалася. Вона не відпливала. Я плив до неї, і вона чекала. Іноді навіть підпливала трішки ближче, щоб я міг дістатися. І коли я нарешті торкався її рук, вона сміялася, обіймала мене й казала: «Сева, ти молодець, ти доплив!» І я радів, бо для мене це була перемога. Саме Тіпка навчила мене плавати — не лише у воді, а й у житті. Вона раділа моїм успіхам, навіть найменшим. І я навчився радіти сам за себе, бо вона вірила в мене.

Всеволод підняв очі, і в них блиснула тиха вдячність.

— Тепер я розумію: мати не просто не давала мені доплисти. Вона не хотіла, щоб я відчував, що можу. Але Тіпка… вона дала мені крила, навіть у воді. І я навчився не лише плавати, а й радіти, коли хтось інший досягає свого. Як радію за тебе, Ярославо, за нас.

Він усміхнувся, і в цій усмішці було щось більше, ніж спогад — свобода від тіні минулого, що нарешті відступила. Ярослава стиснула його руку, відчуваючи, як тепло його слів зігріває їх обох.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як клубок у горлі розчиняється. Його слова були щирими, важкими, але теплими — такими, які вона так цінувала в ньому. Ярослава стиснула його руку, кивнула й тихо сказала:

— Добре, Сева. Я говоритиму.

Вони сиділи в тиші, але тепер вона була іншою: не напруженою, а такою, що обіймає. Ярослава ледь усміхнулася. Всеволод притягнув її до себе, обійняв, і його подих над її скронею був як обіцянка: усе буде добре, якщо вони будуть разом.

Ярослава і Всеволод давно стали одне для одного рідними, і це помітили всі — від колег до учнів, особливо коли він проводив урок історії у своєму 11-А класі. Він увійшов до класу в новому, темно-синьому костюмі, який вони з Ярославою вибирали разом у Насті. Костюм сидів на ньому бездоганно, підкреслюючи широкі плечі й додаючи впевненості кожному його кроці, наче він був створений для цієї ролі — вчителя, що надихає.

Борисенко Влад одразу помітив зміну і голосно, на весь клас, вигукнув:

— Ого, Всеволод Святославович, ви змінили стиліста!

Лара Брайченко, усміхнувшись, додала з ледь помітною іронією:

— У нашого Всеволода Святого з’явилася жінка.

Всеволод обвів клас поглядом, сів за вчительський стіл і розцвів такою щирою, променистою посмішкою, що вона, здається, освітила не лише його обличчя, а й увесь клас. Ця посмішка була наче сонячний промінь, що пробивається крізь осінні хмари, тепла й відкрита, і вона сказала більше, ніж будь-які слова.

Олеся, що сиділа за третьою партою, точно знала: це все через Ярославу. Вона з мамою нещодавно була в неї на прийомі. Спочатку мама дізналася, що Олеся не вагітна — величезне полегшення після всіх криків і звинувачень. Ярослава, як досвідчений лікар-гінеколог, усе пояснила терпляче й делікатно: підібрала протизаплідні таблетки, розповіла про важливість турботи про себе. Її голос був спокійним, професійним, але водночас мав материнську теплоту, що заспокоювала навіть у найскладніші моменти.