Глава 6

Ярослава під’їхала до школи. Але замість спокійного очікування побачила іншу картину: на шкільному подвір’ї стояли дві постаті, жінка років сорока з перекошеним обличчям і дівчина, яка понуро застигла, ніби затиснута між страхом і соромом.

— Та ти шльондра! — кричала жінка. — Я тебе в люди виводжу, а ти що? З цим своїм Микитою, ага! Вже й вагітна, мабуть! Школа їй, любов їй…

— Ганно Павлівно! — пролунав знайомий, твердий, але спокійний голос. Всеволод підійшов з іншого боку шкільного двору, його рука вже лежала на рукаві розлюченої жінки. — Ви не маєте права так говорити зі своєю донькою. Ні ви, ні хтось інший. І вона має право вам це сказати.

— Що? Це взагалі не ваша справа! — обернулася та, але Всеволод стояв непохитно.

Жінка раптом кинулася до доньки, намагаючись її вдарити. Всеволод заступив дівчину, і в сутичці жінка порвала йому рукав сорочки. Він твердо повторив:

— Олесю, скажи. Скажи, що ти не дозволяєш кричати на себе. Не ображати і тим паче не піднімати руку.

Дівчина мовчала, але потім, зібравшись із духом, підняла голову і чітко промовила:

— Так, мамо. Не дозволяю. Ти теж була колись молодою. У тебе теж були стосунки.

— От іще! — знову закричала жінка. — Вона ще й нахабна! Усім же відомо, що ти…

Ярослава вийшла з машини. Повільно, впевнено. Підійшла ближче, тримаючи в руці візитівку.

— Добрий вечір, — сказала вона тихо, але її голос був твердий. — Я Ярослава, лікарка- гінеколог. Якщо треба, приходьте до мене. Але кричати на дитину не варто. Ні тут, ні вдома.

Запала тиша, густа, мов натягнутий дріт.

Раптом під’їхала темно-сіра машина, з якої вийшов чоловік у спортивній куртці.

— Знову ореш? — гукнув він здалеку. — Ну, дівчата… Ганно, в машину. Швидко. Іди, іди. Ти що, не бачиш, що робиш?

Він обвів поглядом ситуацію, помітив порваний рукав сорочки Всеволода:

— Святославовичу, сорочку вам порвали? Я компенсую, чесно.

Всеволод махнув рукою, мовляв, усе гаразд, і сказав:

— Забирайте її і не давайте більше кричати на Олесю.

Жінка ще щось буркнула, але чоловік наполегливо провів її до авто, кинувши Всеволоду:

— Дякую. Добре, що ви втрутилися.

Коли все стихло, на подвір’ї залишилися лише вони двоє, Ярослава та Всеволод.

Він обтрушував сорочку, рукав був порваний аж до плеча, але обличчя залишалося спокійним.

— Ну, у тебе тут справжні пристрасті, — сказала Ярослава, наближаючись. — А де піджак?

— Я його в тебе забув. Та й… хочу новий, — усміхнувся він.

— Поїдемо до моєї подруги, купимо, — просто сказала вона. — Підберемо щось тобі під очі. І щоб із міцної тканини, пригоди тебе знаходять.

Вони, посміхаючись, сіли в машину і рушили. Дорога огортала їх теплом, наче обіймами вечірнього міста. Вітрини магазинів мерехтіли м’яким світлом, а з радіо тихо линула мелодія "Обійми" Океану Ельзи, наче впліталася в їхню мить. Всеволод розповідав про Тіпку, її бажання ще раз побачити Дніпро, її тиху тугу за чимось, що, можливо, вже не повернеться. Ярослава слухала, затамувавши подих, її рука іноді ледь торкалася його плеча, ніби підтримуючи, а серце відгукувалося на кожен його жарт коротким, ніжним сміхом.

Але в її голові звучало інше: «Я його вибрала». І від цього вибору було легко. І правильно. Як ковток повітря після дощу.

Вони під’їхали до магазину чоловічого одягу, де вітрини світилися м’яким золотавим світлом, а вивіска над входом обіцяла стиль і впевненість. Усередині їх зустріла Настя, подруга Ярослави, із широкою посмішкою й очима, що іскрилися цікавістю. Її русяве волосся було зібране в недбалий пучок, а на ній елегантна чорна сукня, яка ніби натякала: тут знають, як одягати людей.

— Настю, це Всеволод, — сказала Ярослава, ледь стримуючи усмішку. — Ми готові оновити його гардероб. Після сьогоднішніх пригод йому точно треба щось міцніше.

Настя обвела Всеволода оцінювальним поглядом, її брови злегка піднялися, але в очах читалася доброзичлива іронія.

— Чоловіче, що бажаємо? — запитала вона, упершись рукою в бік.

Всеволод, усе ще з порваним рукавом, знизав плечима і просто відповів:

— Один костюм, дві сорочки, двоє джинсів, футболку і светр. Жіночого немає?

Ярослава засміялася, махнувши рукою.

— Жіночого немає, Сева. Я каву питиму і дивитимусь твій показ мод.

Настя кивнула, уже тримаючи в руках кілька вішаків, і повела їх до примірочної. Поки Ярослава сьорбала еспресо, сидячи на м’якому диванчику, Всеволод зникав за ширмою і повертався в новому образі. Спершу темно-синій костюм, який сидів на ньому, як вилитий: піджак підкреслював широкі плечі, а штани ледь торкалися черевиків, створюючи той ідеальний баланс між строгістю й невимушеністю. Ярослава відставила чашку, її погляд м’яко ковзнув по ньому, затримавшись на тому, як він поправляв манжети, ніби звикаючи до нової ролі.

— Ну? — запитав він, розвівши руками.