Глава 5

Ніч була повільною, як мелодія. Ярослава лежала поруч із Всеволодом, обличчям до нього, у м'якій тиші, яку розбавляв лише тихий подих Батона десь у коридорі. Її пальці ледь торкалися його руки. Світло від вуличного ліхтаря просочувалося крізь фіранки, малюючи на стелі тонкі сріблясті лінії, наче чиїсь обережні начерки. Вона дивилася на нього — не прямо, а краєм ока, боячись злякати мить. Його обличчя, спокійне, з ледь помітною тінню посмішки, здавалося, зберігало тепло дня. Ярослава подумала: «Як дивно — він тут, і це так природно. Ніби завжди так було». Серце билося рівно, але кожен удар відгукувався всередині, ніби відкриваючи щось давно забуте. Він повернув голову, і їхні погляди зустрілися. Не було поспіху, не було потреби заповнювати тишу словами. Його рука повільно знайшла її долоню, пальці переплелися — не міцно, а так, як тримають щось крихке, але дороге. Ярослава відчула, як тепло його шкіри розтікається по її венах, наче ковток гарячого чаю в холодний вечір. Вона подумала: «Це не просто дотик. Це як обіцянка, яку ще не вимовили». — Ярославо, — тихо сказав він, і його голос був як якір, що тримає її тут, у цій миті. Вона всміхнулася, ледь помітно, і її пальці стиснули його руку сильніше, ніби відповідаючи без слів. Її погляд ковзнув по його вилицях, по тому, як тіні лягали на його обличчя, і вона раптом захотіла запам'ятати цей момент — не як подію, а як відчуття. Як запах його шкіри, змішаний із легким ароматом осіннього повітря. Як його подих, рівний і спокійний, ніби він знав, що все правильно. Вона присунулася ближче, її чоло торкнулося його плеча. Це був не жест пристрасті, а щось глибше — потреба бути поруч, дихати в унісон. Всеволод обережно провів пальцями по її волоссю, ніби розчісував невидимі вузлики її думок. Ярослава відчула, як напруга, що жила в ній тижнями — від роботи, від усього, що накопичилося, — повільно відступає. «Він не вимагає нічого, — подумала вона. — І тому я хочу дати йому все. Я його обираю». Десь у коридорі Батон тихо зітхнув, перевертаючись на своєму килимку. Ярослава ледь чутно хихикнула, і Всеволод, відчувши її рух, повернувся до неї, підняв брову. — Що? — прошепотів він, і в його очах блиснула грайлива цікавість. — Батон, — відповіла вона так само тихо. — Він, мабуть, думає, що ми занадто тихі. Він засміявся м'яко, майже беззвучно, і цей сміх відгукнувся в ній теплом. Він нахилився, торкнувся губами її скроні, потім щоки, і нарешті — її губ. Поцілунок був повільним, ніжним, але в ньому була сила — не та, що приголомшує, а та, що тримає. Вони лежали поруч, у тиші, обличчя до обличчя. Її пальці все ще тримали його руку, а його — її. І, не змовляючись, одночасно прошепотіли: — Як добре, що ми зустрілися. Це не було освідченням. Це було правдою. Як Батон, що посопує в коридорі. Як ніч, що тримала їх обох, ніби знала, що так і має бути.

Ранок настав зненацька. Ярослава прокинулася від різкого звуку: вхідні двері глухо грюкнули, і її наче вирвало із глибини сну. Вона різко сіла на ліжку, ковдра сповзла на підлогу. Серце калатало, паніка затопила груди. Він пішов. Не попрощався. Не поцілував. Босоніж вона вибігла в коридор. Квартира була тихою, порожньою. Але за мить почувся знайомий звук: брязкіт нашийника, шурхіт повідця, тупотіння собачих лап. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Всеволод у своєму піджаку, рідний, із розтріпаним волоссям і ранковою усмішкою. Поруч із ним Батон, задоволений і веселий, мов пончик у свіжому маслі.

— Ми тебе розбудили? — запитав він, підморгнув і нахилився до неї. — Доброго ранку, рідна, — і чмокнув її в ніс. — Умивайся. Я годуватиму тебе сніданком. І Батона. Хоча в нього конкуренція менша.

Ярослава стояла ще мить, мовчки, з полегшенням у грудях. Потім пішла до ванної вмиватися, усміхатися, ховатися за рушником, щоб не було видно, як щось у ній м’яко стихає від щастя.

На кухні пахло смачно. Вона сіла за стіл, підібравши під себе ногу, обхопила коліна руками й дивилася на нього. Він стояв спиною, щось мугикав, помішуючи яєчню. Рухався неспішно, впевнено, у своєму ритмі.

Потім озирнувся, його погляд ковзнув по ній і зупинився.

— А як тебе по батькові? — раптом запитала вона.

Він засміявся, наче ця фраза застала його зненацька.

— Сигізмундович, — серйозно сказав, але в очах уже танцювала посмішка.

— Та ну, — похитала вона головою. — Не може бути.

— Святославович, — нарешті здався він. — Але мені досі здається, що це занадто.

— Це складно, — сказала вона. — Такий набір «слав» — виклик для будь-якого журналу вчительських відомостей.

— А прізвище Бойко, — додав він, наливаючи їй чай.

— А я Ярослава Володимирівна Коваль, — відповіла вона з театральною серйозністю.

— Яку красуню я обрав, — тихо мовив він, підходячи ближче. Доторкнувся до її щоки. — Ярославо, яка ти красива.

Ці слова торкнулися її глибоко, там, де рідко торкаються. Вона хотіла сказати щось легке, жартівливе, але просто усміхнулася. І дозволила собі мовчати. Бо слова були зайвими.

На роботі Ярослава світилася. Усміхалася навіть тоді, коли нічого веселого не відбувалося. Колеги помічали. А Леонід, який завжди з’являвся в найменш доречні моменти, не витримав:

— Ярославо Володимирівно, ви постійно мрієте і працюєте в мріях. Але судячи з того, як ви сьогодні сяєте, то лише мрієте, а не працюєте.

— Леню, — вона підійшла до нього, несподівано серйозна. — Я тобі так вдячна. Якби не ти, я б, може, не втекла від тієї дурної зустрічі з тобою і не зустріла його.