Глава 4

Ярослава прокинулася пізно — у неї був вихідний, попереду обід у батьків. Сонце просочувалося крізь фіранки, розливаючи по підлозі плями світла, наче молоко з медом. На кухні цокав годинник, ніби вів тиху розмову сам із собою. Вона лежала, не кваплячись. Дивилася, як пилинки танцюють у повітрі, наче спогади. Учорашній вечір усе ще жив у її тілі. У пальцях, у плечах, у тому місці на чолі, де він торкнувся губами. Не як той, хто прагне справити враження, а як той, хто відчуває щиро. І знає, що має право на ніжність. Вона потягнулася, підтягнула ковдру до підборіддя, ще трохи поніжилася на межі між сном і дійсністю. Всеволод. Його ім'я пульсувало в думках, як затишна мелодія — ненав'язлива, але рідна. Він був спокійним, вільним від потреби щось доводити. Ця свобода в ньому, мов тиха гавань, тримала її, дарувала відчуття безпеки. Навіть його мовчання не тиснуло, а запрошувало. Вона встала, розчесала волосся пальцями, увімкнула чайник і знову подумала про нього. Учора в машині він не поспішав говорити, не заповнював пауз. Але коли говорив, усе ставало на свої місця. Його очі були не гучними, але правдивими. Наче він бачив усе — і не засуджував. Кава пахла по-особливому. Ярослава тримала чашку обома руками, стояла біля вікна. Дивилася на дерева, на асфальт, а бачила його усмішку. Його «Я тобі зателефоную, Ярославо». Спокійно, без пафосу, як факт. І вона повірила. Не тому, що хотіла вірити, а тому, що він так сказав — наче інакше не буває. До обіду вона не витримала. Телефон лежав на столі, ніби дивився на неї. Вона взяла його, не даючи себе часу на сумніви, і натиснула кнопку виклику. Серце стукнуло раз, другий і завмерло. — Ярославо? — його голос був теплий, трохи здивований, але приємний. — Привіт, — вона намагалася говорити спокійно, але в голосі пробивалося щось домашнє. — Думаю про тебе, — сказав він просто, як дихає. Вона розсміялася, трохи розгублено, бо не чекала, що це буде так легко й відкрито. — Я теж, — відповіла вона. І в тому «теж» було все: учорашній вечір, ранок, цей дзвінок, який вона хотіла зробити від самого початку. — У мене сьогодні екскурсія, — додав він. — Але я подзвоню. Обіцяю. — Чекатиму, — сказала вона, не помітивши, як лагідно це прозвучало. Вона поклала телефон і ще трохи постояла біля вікна. Світло лягало на її обличчя. Кава ще була теплою. А десь у повітрі гуділа тиха, вперта радість — як щось справжнє, що починається не з гучних слів, а з простого «чекатиму».

Після екскурсії Всеволод не поспішав додому. Сонце вже торкалося дахів, м'яке, скошене, з відблисками на шибках, як мед, що застиг на ложці. Голос після годин розповідей охрип, але втома була приємною — такою, що хочеться ділитися. Тож він набрав Ярославу. — Алло? — її голос звучав рідно, мов ковток води після прогулянки. — Де ти? — Гуляю з Батоном, — усміхнулася вона в слухавку. — З ким? — З Батоном, — повторила вона й засміялася. — Це не їжа, це собака. Батьки залишили його «тимчасово». Сказали, що підкинули, але я підозрюю змову. Самі поїхали в Карпати, а мені залишили цього бублика. — А хто він за породою? — Такий собі, чудовий. Щось між скотчтер'єром і м'ячем. Пухнастий, із поглядом, ніби він знає щось важливе, але не скаже. — Я їду, — тихо сказав він. — Де вас шукати? — Біля мого під'їзду, ми тебе чекатимемо. Батон дуже товариський. І не проти нових знайомств. Всеволод приїхав хвилин за двадцять. Уже сутеніло, небо тримало останній відтінок рожевого. Ярослава стояла біля будинку — маленька, затишна, така, що хочеться обійняти ще до того, як підійшов. На ній були прості джинси, трохи закочені, і темно-синє худі, що ніби обіймало її в сутінках. Волосся зібране недбало, кілька пасем вибилися й торкалися щоки. Вона тримала повідець, а біля її ніг стояв Батон — чорний клубок щастя з короткими лапами, з вушками й очима, як у філософа на пенсії. — Це він, — усміхнулася Ярослава. — Знайомся, Всеволоде, це Батон. — Батоне, — серйозно схилився Всеволод. — Шановний, я до вас із миром. Пес завмер, повів носом і за кілька секунд уже скакав навколо нього, облизуючи руку, тицяючись мордою в коліна, підстрибуючи, як на пружині. — Думає, що ти частина зграї, — сміялася Ярослава. Всеволод підійшов до неї. Вона підняла очі, і в них було тепло. Ніби все, що було між ними раніше, зібралося в цю мить. Він поцілував її. Спочатку м'яко, як у привітанні. Потім ближче, повніше, зі смаком осені на губах. Вона не відступила, а притулилася лобом до його плеча. Батон підскакував, ніби хотів обійняти їх обох, виляючи хвостом так, що весь тротуар здавався в захваті. — Ходімо до мене, нагодую — сказала Ярослава. — Нас трьох? — запитав Всеволод, кинувши погляд на Батона. — Так. У мене є миска, подушка і кілька галет для Батона. А для тебе — чай. Вони піднялися до її квартири — тихої, затишної. У коридорі на підлозі стояла миска, килимок і пара домашніх капців, що чекали, мов мовчазні господарі. — Зараз я його нагодую, — сказала Ярослава. Всеволод зняв піджак, кинув його на спинку крісла. Сів, спостерігаючи за нею. Як вона рухається, розмовляє з псом, сміється. — Сева, — раптом тихо сказала вона, повернувшись до нього. Її голос, м'який, як дотик, завис у повітрі. Скорочене ім'я з її вуст прозвучало тепло, наче вона давно так його називала. Він підвів очі, і їхні погляди зустрілися — швидкий спалах, як іскра в напівтемряві. Ярослава ледь усміхнулася, ніби відчуваючи цей струм. — Будеш чаю? — запитала вона, тримаючи його погляд, наче кидаючи виклик. — Буду, — відповів він, не відводячи очей. Він усміхнувся — повільно, наче даючи обіцянку. Вона кивнула, нахилилася до шафи, дістаючи чашки. Її рухи були неквапливі, але в них відчувалася легка гра — ніби вона знала, що він дивиться. Пасмо волосся вислизнуло з недбалого пучка, торкнулося щоки. Вона відкинула його пальцями, і цей жест, простий, але точний, змусив його затримати подих. — З цукром чи без? — запитала вона, обернувшись через плече. Її очі блиснули, наче вона кинула йому невидиме яблуко — спіймай, якщо сміливий. — Без, — відповів він, підходячи ближче. Його голос був тихим, але в ньому бриніла сила, як у людини, яка знає, куди йде. Він зупинився за крок від неї. Між ними завис струм — не той, що обпікає, а той, що тягне, як магніт. Її рука з чашкою ледь помітно тремтіла. Він простягнув руку, забрав чашку, поставив на стіл. Повільно. Не кваплячись. — Ярославо, — сказав він, і в його голосі було все — і питання, і відповідь. — Сева, — відповіла вона, і її усмішка стала ширшою, спокусливою, але щирою, що він відчув, як щось у грудях розтануло. Далі не було потреби говорити.