Глава 2

Всеволод.

Вона згадала. Автобус. Зупинка. Портфель. Його очі, які дивилися так, ніби бачили її справжню. І ось цей листок. На одному боці — лише номер. Без натяків, без «подзвони».

А на звороті — фраза:

«Є речі, які не варто казати випадково. Не між двома ковтками кави, не в заторах, не через “ну так вийшло”. Я не знаю, як буде далі. Але точно знаю одне: Я тебе вибираю. Бо з тобою — гармонія і життя. А без тебе — щось важливе мовчить.»

17.09 / 2019 С.

Це не до неї. Це з його внутрішнього блокнота. Можливо, він писав це після чогось складного, після мовчання, яке болить. Можливо, для себе. Але тепер вона читає ці слова. І тримає їх у руках. І відчуває, як вони лягають інакше. Не як цитата. Як щось, що прийшло вчасно. Увечері вона вмостилася на дивані, взяла телефон. Подумала: «А що, як зателефонувати?»

А тоді знову перечитала напис. І подумала:

«А що, якщо і мене виберуть, або я виберу?» Ярослава ще трохи потримала листок у руках. Потім набрала номер.

Тільки короткий гудок — і він узяв трубку.

— Алло? Його голос був такий, як вона запам'ятала. М'який, але не млявий, із теплом, що не потребує зайвих слів.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Ярослава? — його голос звучав не як запитання, а як тихе підтвердження, наче він давно чекав цього дзвінка.

— Так. Ну… Це я.

— Як ти? Голос якийсь… трохи інший. Вона засміялася коротко, наче після чхання.

— Трохи хворіла. Вже краще. Просто ще сиплю, як у старого диктора, що зачитує новини на тлі шуму ефіру.

— Радіодиктора?

— Ну… або шкільного. Я з тих, що читають вірші на лінійках. Він усміхнувся — це було чутно.

— Але зараз серйозно: бережи себе.

— Уже в процесі. Ковдра, яблука, чай… класика. Кілька секунд тиші. Вона не поспішала її заповнювати. — Знаєш, — раптом сказав він. — Твоє ім’я дуже красиве.

— Це батьки відкрили словник і вибрали перше, що звучало гідно.

— А мені здається, що це не випадково. Я колись чув одну історію про Ярославу. Можеш сміятися, але…

— Не сміюся. Кажи.

— Ну добре. На околиці давнього містечка, де ліси шепочуть про минуле, а річка виблискує під зорями, жила Ярослава. Вона не була ні князівною, ні знахаркою, але люди помічали: де вона ступає, там легше дихати. Її руки завжди були в землі — вона садила квіти, що цвіли навіть у посуху, і знала, як повернути життя зів’ялій гілці. Одного разу, коли осінь засипала стежки листям, Ярослава йшла ярмарковою площею. Там стояв старий скрипаль, чий смичок тремтів, а мелодія рвалася, бо струна на скрипці лопнула. Люди проходили повз, хтось кидав монету, хтось відводив погляд. Ярослава зупинилася. Вона не мала грошей, але дістала з кишені тонку нитку, сплетену з льону, що сама виростила. «Спробуй це», — сказала тихо і простягнула нитку скрипалеві. Він глянув недовірливо, але взяв. Нитка виявилася міцною, і коли смичок торкнувся її, мелодія полилася чисто, наче річка після дощу. Площа завмерла, люди зупинялися, слухали, а хтось навіть заплакав. Скрипаль закінчив і сказав: «Ти не просто Ярослава. Ти — та, що повертає голос там, де він затих».

— Це вигадка? — пошепки запитала вона.

— Можливо. Але я точно знаю: такі імена самі обирають собі людей. Ярослава притиснула телефон ближче до щоки. Їй стало тепло. Не від слів, а від того, як він їх вимовляв — щиро, без поспіху.

— Тоді… нехай я буду тією, що повертає голос. Якщо треба.

— Добре, — сказав він. — Тоді одужуй, Ярослава. Я тобі зателефоную. Вони перейшли на «ти» без жодного окремого моменту. Наче завжди так було. Як берег, який ніколи не питав у річки дозволу на близькість. Вона відклала телефон, відчуваючи, як у грудях розквітає щось нове, ще несміливе, але живе. «Я тебе вибираю», — згадала вона його фразу. І подумала: «Може, вперше за довгий час, я готова повірити — в нього, в себе, в те, що попереду».

Ярослава ще не повністю повернулася до нормального життя, але вперше за дні, проведені в ліжку з чаєм і книгою, їй захотілося вийти, просто йти, відчуваючи, як місто обіймає її своїм теплом. Ноги понесли її на 6-й селище Запоріжжя, де осінь була лагідною, а повітря, м'яке, ніби настояне на післядощовій свіжості, хоча дощу не було. Дерева ще трималися за зелень, але поміж листям уже тремтів бурштин, і наприкінці вересня це місто ставало дивно домашнім, ніби шепотіло їй свої історії. Ярослава любила своє місто, і цього ранку кожен крок відлунював у ній тихою радістю.

Вона йшла повільно, адже тіло ще не зовсім довіряло ногам, але всередині розливалося світло без видимої причини. Біля повороту на проспект Металургів вона помітила групу людей — екскурсію. Місто, якому личить бути розказаним, оживало в їхніх очах. Ярослава зупинилася. І побачила його.