Глава 1

Присвячується Запоріжжю – місту, що пахне липами і

шепоче історії про любов та свободу.

Лежачи ввечері на дивані, Ярослава поринала в роздуми. Чесно, мене давно цікавить: як так виходить, що деякі люди ніби створені для свого імені? Мені не раз казали: «Ти ж справді Ярослава, це одразу видно». І це не лише про стиль чи міміку, а про якусь глибинну відповідність, наче ім'я вросло в саму суть людини, проросло крізь шкіру.

Уявіть: наш керівник відділення Веніамін. А ще є колега Любомир. Скажіть, як можна серйозно сприймати нараду, коли її проводить людина з іменем Веніамін? Це ім'я здається витканим з іншої епохи — м'яке, округле, трохи книжкове, мов із роману. А він — під два метри, з плечима, наче рама старовинного портрета, суворий, як шафа. Та що довше я його знаю, то більше помічаю: він таки Веніамін. Його паузи перед словами, ніби він обирає їх із невидимої полиці, любов до латинських цитат, жест, яким він поправляє окуляри двома пальцями, наче виправляє лінію долі, — усе це наче вплетене в його ім'я. Він сам себе формує під нього.

А Любомир… Він не просто говорить, а промовляє. Прямий профіль, голос глибокий, мов старе фортепіано в порожній залі, і манера мовчати так, ніби він уже все висловив, не промовивши й слова.

Після таких спостережень починаєш замислюватися: може, це не випадковість? Може, ми справді виростаємо в наші імена, як у костюми з гардеробу дорослих? У дитинстві ми ще бовтаємося в них, приміряємо, шукаємо себе. А потім суспільні очікування, асоціації, погляди знайомих формують нас під цю назву.

Ось, наприклад: коли мені було десять, дядько Сергій сміявся: «Ярослава? То ж князівське ім’я! Ти маєш бути як та дівчина з ікони, сувора, з холодними очима». А я тоді боялася навіть комах, і його слова мене обурювали. Але тепер я іноді ловлю себе на тому, що дивлюся в дзеркало і бачу саме той погляд — холодний, наче з ікони.

Це трохи лякає. Бо якщо ім’я — це не просто звук, а ще й доля, то кожне «я називаю тебе так» — мов заклинання. І ми його несвідомо виконуємо. Може, тому так важко змінити себе: назва вже прописана в обличчі, рухах, у способі мовчати чи сміятися.

Я думаю: а якщо завтра я почну підписуватися як Леся, чи стане в мені більше Лесі? А якщо назву себе Клавою? Чи можна змінити ім’я і переписати власне відображення?

Тепер, коли чую нову назву, я не просто питаю: «Як пишеться?», а думаю: «Як це ім’я виглядатиме через двадцять років?» Веніамін, Любомир, Ярослава. Ми всі граємо ці ролі. Навіть якщо ніколи не бачили сценарію.

Так, Ярославо, час спати. Досить розмірковувати.

Ранок не задався. Телефон залишився вдома, каву я не випила, а пацієнтів було стільки, що голова гуділа. І, звісно, знову чіплявся Леонід. Я навіть подумала: як усе просто в нього — сказав «хочу» і чіпляйся, наче ставить галочку в списку справ. Жодних почуттів, залицянь, лише прямолінійність, що межує з нахабством.

Коли виходила з кабінету, побачила його біля своєї машини. Вирішила: поїду громадським транспортом. Леонід — наче тінь, що липне до п'ят. Чоловік начебто нормальний, але іноді хочеться зачинити двері й просто зникнути. Так я і зробила. Пішла на зупинку, вирішивши трохи пройтися й послухати гудіння міста, адже телефон залишився вдома.

Пройшовши кілька зупинок, я присіла на лавці. Поруч сидів молодий чоловік із портфелем. Цікаво, як його звати? Може, Олександр? Чи, можливо, Герман? Хлопець виглядав трохи кумедно: волосся стирчало, ніби він щойно вийшов із дощу, костюм сидів наче позичений, а портфель був завеликий, мовби в ньому лежали не папірці, а старовинна книга чи таємничий скарб.

Та Ярославу це не турбувало. Її цікавило лише його ім'я. Заглянувши в сумку, вона зрозуміла, що біда: гаманець залишився в кабінеті. Хотіла попити кави з Сонею, але поклала гаманець у шухляду і, як завжди, забула.

«Ну, тоді просто посиджу, — подумала вона. — Ще сім-вісім зупинок, я ж люблю ходити». І тут молодий чоловік повернувся до неї й запитав із легкою усмішкою:

— Утомилися? — Ага, — відповіла вона, ледь стримуючи роздратування, — гаманець у кабінеті забула. А ще ж іти… — Дати вам трохи грошей? — спокійно, без тіні зверхності, запропонував він. Ярослава швидко підвела погляд, здивована його щирістю.

— Та ні, нічого не подумайте, я віддам. Просто… — вона замовкла на мить, шукаючи слова, — напишіть мені свій номер. Зустрінемося тут, добре? Він кивнув, відкрив портфель і дістав невеликий блокнот у твердій обкладинці, схожий на учнівський, із пожовклими сторінками. Акуратним, майже витонченим почерком він написав щось і простягнув їй вирвану сторінку разом із грішми. Там був номер і під ним чітко:

Всеволод

Вона подивилася на напис, і легка усмішка торкнулася її губ.

— Леся, — сказала вона раптом, сама здивувавшись своїм словам. Він нахилив голову, ніби перепитуючи:

— Пробачте, не розчув, як? — Яся, — відповіла вона, майже не думаючи, і махнула рукою, мовляв, це не важливо. На зупинку якраз під'їхав автобус. Вона легко піднялася, сіла біля вікна, ще раз поглянула на папірець з його почерком і затиснула його в долоні. Подумала:

«Усе-таки я Ярослава. І це ім’я, здається, міцніше за всі мої сумніви». Автобус рушив, і Ярослава зникла за склом, мовчки, несподівано, залишивши по собі відчуття, що сталося щось важливе.