Розділ 3. Писар Бога 5

Глава 5. Підготовка

Вони повернулися до підземної кімнати на вулиці Заводській у тому самому фізичному стані, в якому її залишили, — жодна секунда, судячи з усього, не минула в їхньому власному часі, попри те, що подорож крізь бібліотеку Писаря здавалась такою, що тривала години, якщо не дні суб'єктивного досвіду. Аліна Мельниченко, яка чекала на них нагорі разом із рештою команди, кинулась назустріч із виразом полегшення, змішаного з тривогою людини, що щойно провела найдовші кілька секунд свого життя.

— Ви зникли лише на мить, — сказала вона. — Але вираз ваших облич... що ви побачили?

Вони розповіли все — по черзі, доповнюючи одне одного там, де слова одного не могли повністю передати вагу побаченого, — і коли розповідь закінчилась, у кімнаті запала тиша, важча за будь-яку попередню тишу цього довгого, виснажливого дня.

— Ви хочете знищити кільце, — сказала Аліна нарешті, голос її звучав рівно, професійно, попри очевидне потрясіння, — навмисно. Ритуалом, значення якого ви навіть до кінця не розумієте.

— У нас немає вибору, — сказав Макс тихо. — Якщо ми нічого не зробимо, загинуть мільйони людей по всьому світу. Якщо ми знищимо кільце контрольовано, ми, можливо, зможемо врятувати решту тридцяти об'єктів і всіх, хто міг би постраждати від їхнього одночасного руйнування.

— А сам голос, — тихо спитав отець Роман. — Писар. Що станеться з ним?

— Він не знає напевно, — відповіла Олена, і в її голосі забриніла та сама скорбота, яку Макс бачив у ній відтоді, як вони покинули бібліотеку. — Можливо, звільнення. Можливо, небуття. Він готовий прийняти будь-яку долю заради порятунку тих, кого ніколи навіть не зустрічав особисто.

Степан, який мовчки слухав цю розмову, стоячи трохи осторонь із виразом людини, що обмірковує щось важливе, нарешті заговорив, голос його прозвучав твердо, з тією рішучістю, яку Макс уже звик цінувати в ньому понад усе інше.

— Тоді ми повинні зробити все можливе, щоб ця жертва мала сенс, — сказав він. — Не просто знищити кільце похапцем, у паніці, а зробити це з гідністю, якої заслуговує істота, що пожертвувала стільки заради нас усіх.

Аліна кивнула повільно, її науковий розум, здавалось, уже почав переходити від шоку до практичного планування, тієї самої якості, яка зробила її свого часу успішною керівницею компанії, що балансувала на межі легального й таємного.

— Мені потрібно зв'язатися з рештою мережі, — сказала вона. — Тепер, коли ми контролюємо колишні об'єкти Аврума, у нас є доступ до кураторів по всьому світу — людей, які роками стежили за своїми власними дверима, часто не розуміючи повністю, з чим саме мають справу. Якщо Синхронізація торкнеться всіх тридцяти одного об'єкта одночасно, вони заслуговують знати, що відбувається, і, можливо, підготуватись на випадок, якщо наш план не спрацює.

— А якщо хтось із них запанікує, — спитав Степан, — почне діяти самостійно, без координації з нами?

— Тоді нам доведеться ризикнути, — сказала Аліна твердо. — Бо альтернатива — мовчати й дозволити людям загинути, не давши їм жодного шансу підготуватись, — здається мені значно гіршим варіантом, ніж ризик паніки.

—

Наступні кілька днів минули в гарячковій, зосередженій підготовці, яка нагадувала Максу водночас і найважчі тижні його професійної кар'єри, коли доводилось усувати критичну вразливість у системі клієнта до того, як нею скористаються зловмисники, і найважчі місяці особистого життя, коли доводилось готуватись до втрати, яку жодна підготовка не здатна зробити по-справжньому стерпною.

Отець Роман, повернувшись до церкви, провів кілька ночей у молитві й дослідженні, шукаючи в найглибших, найзакритіших традиціях християнського богослов'я будь-яку згадку про ритуали прощання з ангельськими сутностями, — і хоча знайшов небагато прямих відповідей, повернувся з чимось, що, за його словами, могло допомогти:

— Є давня традиція, — сказав він, розкладаючи перед ними стародавній текст, ксерокопійований із монастирського архіву на Афоні, куди він зв'язався через знайомого ігумена, — молитва відпущення, яку рідко використовують у сучасній практиці, призначена для того, щоб з гідністю відпустити духовну сутність, яка виконала своє призначення на землі. Я не знаю, чи спрацює вона для істоти на кшталт вашого Писаря, чия природа значно складніша за будь-що, описане в цих текстах. Але, гадаю, спробувати варто.

Аліна тим часом організувала серію відеодзвінків із кураторами по всьому світу — людьми найрізноманітнішого походження й досвіду, від літньої буддистської черниці в Непалі, яка десятиліттями доглядала за печерою, вважаючи це просто частиною свого монастирського служіння, до молодого інженера в Бразилії, який успадкував «родинну відповідальність» за занедбану шахту, не до кінця розуміючи її справжню природу, — і кожна розмова, попри культурні й мовні відмінності, зрештою зводилась до одного й того самого, universal людського страху перед невідомим, змішаного з відчайдушною надією, що четверо звичайних людей і один священник справді здатні відвернути катастрофу, масштаб якої жоден із них не міг осягнути повністю.

— Найбільша проблема, — сказала Аліна одного вечора, коли вони зібралися підбити підсумки цих розмов, — полягає в тому, що кожен об'єкт по-своєму унікальний. Те, що ви бачили в дзеркалі Писаря, — це не просто тридцять один однаковий пристрій, розкиданий по світу. Кожен із них розвинув власну, окрему історію, власні зв'язки з місцевою культурою, власний тип нечисті, накопиченої за століття. Я не впевнена, що ритуал, розроблений для нашого кільця, спрацює однаково добре для решти тридцяти, якщо доведеться повторити цю жертву десь-інде.