Розділ 3. Писар Бога 4

Глава 4. Кімната незробленого вибору

Кімната, до якої вела їх постать цього разу, відрізнялась від попередньої найпомітнішим, найтривожнішим чином: замість спокійного, теплого світла, що огортало решту бібліотеки, тут панував присмерк, переривчастий, нестабільний, ніби саме світло не могло вирішити, яким саме воно має бути, — і в центрі цього присмерку висіла не книга й не сувій, а щось на кшталт великого, овального дзеркала, поверхня якого мерехтіла, мінялась, показуючи десятки, сотні уривчастих, суперечливих образів одночасно, накладених один на одного в хаотичному, тривожному переплетінні.

«Це не запис, як решта книг цієї бібліотеки, — пояснив голос, коли вони наблизилися. — Це спроба зазирнути в те, чого ще не сталося, і саме тому образ такий нестабільний. Майбутнє, дітки, ніколи не буває записане з тією самою впевненістю, що минуле, — воно лишається живим, змінним, залежним від виборів, які ще не зроблено. Те, що ви побачите тут, — не пророцтво в буквальному сенсі, а найімовірніший наслідок, якщо жоден вибір не буде зроблений вчасно, щоб змінити його траєкторію.»

— Покажи нам, — сказав Макс, хоча кожна клітина його тіла, здавалось, попереджала про небезпеку цього прохання.

Дзеркало здригнулось, і хаотичне мерехтіння образів раптом уповільнилось, зосереджуючись, набуваючи форми єдиної, зв'язної картини — картини, яка змусила всіх присутніх, включно з самим отцем Романом, що бачив за своє довге життя достатньо людського горя, щоб вважати себе загартованим проти будь-якого видовища, відсахнутись від дзеркала з тихим, приголомшеним стогоном.

Небо над великим, незнайомим містом — судячи з архітектури, десь у Південній Азії, хоча Макс не міг упізнати конкретну країну, — розкололось навпіл, не метафорично, а буквально, тонкою, вогняною тріщиною, що розповзалась горизонтом від краю до краю, і крізь цю тріщину, як крізь відкриту рану, лилось те саме неправильне, жовтувате світло, яке Макс уже навчився ненавидіти за весь цей довгий рік своєї боротьби, тільки тепер масштаб цього світла перевершував будь-що, з чим він стикався дотепер, — не окрема кімната чи окремий двір, а ціле небо, охоплене цим лиховісним сяйвом.

Образ змінився, показуючи інше місто — європейське, з готичними шпилями соборів, що височіли над панічним натовпом, який тікав вулицями від істот, яких Макс не міг до кінця розгледіти, лише відчував їхню присутність за тінями, надто довгими, надто неправильними для звичайного вечірнього освітлення, що ковзали будівлями зі швидкістю, недоступною жодній земній тварині.

«Кожен об'єкт, — сказав голос, і в тоні його забриніла та сама, глибока туга, яку Макс чув, коли він розповідав про власну, найпершу невдачу, — кожні двері, замкнені по всьому світу впродовж усіх цих століть, тримають не одну нечисту сутність, а незліченну кількість, накопичену за тисячоліття людської історії. Кожен демон, кожен привид, кожен монстр із кожної культури, кожної епохи, кожного забутого страху, який людство коли-небудь відчувало достатньо сильно, щоб дати йому форму, — усі вони чекають по той бік дверей на єдину, останню можливість вирватись назовні.»

Аліна Мельниченко, дивлячись на образ американського міста, що з'явився наступним, — хмарочоси, охоплені тим самим жовтуватим світлом, люди, що падали на коліна серед вулиць, паралізовані жахом перед видовищем, недоступним жодному раціональному поясненню, — прошепотіла тихо, професійним, майже автоматичним тоном людини, що намагається зберегти бодай якийсь контроль над власним жахом через аналіз:

— Це не локальна катастрофа. Це глобальна подія.

«Так, — підтвердив голос. — Тридцять один об'єкт, розташований по всіх континентах, окрім, можливо, Антарктиди, — кожен із них тримає власну колекцію нечисті, накопичену століттями, кожна унікальна для культури й історії того місця, де об'єкт розташований. Якщо всі тридцять один зруйнуються одночасно, як передвіщає Синхронізація, наслідком стане не одна катастрофа, а тридцять один одночасний прорив, розкиданий по всій планеті, від найбільших мегаполісів до найвіддаленіших сільських громад, кожен зі своєю власною, унікальною формою жаху.»

Отець Роман, підводячись із колін, куди опустився під час перегляду перших образів, підійшов ближче до дзеркала, дивлячись на образ, що саме розгортався перед ними, — руїни, що нагадували щось середньовічне, можливо, африканський континент, судячи з архітектури, з натовпом, що молився вголос, незважаючи на очевидну марність цих молитов перед лицем істот, які саме виривалися із розколотої землі просто перед ними.

— Скільки людей загине, — прошепотів священник, — якщо це станеться насправді?

«Не знаю точної цифри, — визнав голос, — бо майбутнє, як я вже казав, ніколи не буває остаточним. Але якщо жоден вибір не буде зроблений, якщо жодна дія не втрутиться в цю траєкторію, — цифра ця вимірюватиметься мільйонами, дітки. Можливо, десятками мільйонів. Найбільша катастрофа за всю історію людства, спричинена не природною силою чи людською жорстокістю, а простим, невблаганним фактом старіння речей, витканих із самої тканини морального вибору.»

Степан, дивлячись на образ дитини — не тієї самої, врятованої тисячоліття тому, а якоїсь іншої, сучасної, у сучасному одязі, що бігла крізь охоплену жахом вулицю якогось міста, яке Макс не міг упізнати, — раптом сказав тихо, з тією самою рішучістю, яку демонстрував щоразу, коли доводилось приймати найважчі рішення:

— Тоді ми маємо зупинити це. Незалежно від того, наскільки це здається неможливим.