Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 19

Глава 19. Обличчя, яке чекало сорок років

Ласло вже стояв біля воріт покинутого інституту, коли вони прибули, — і Макс, побачивши його наживо вперше за весь цей довгий рік протистояння з голосом без обличчя, відчув дивне, майже розчаровуюче здивування від того, наскільки звичайно виглядала людина, здатна тримати в страху цілу таємну організацію протягом десятиліть.

Ласло виявився невисоким чоловіком років шістдесяти, у бездоганно скроєному, але скромному сірому костюмі, з рідким сивим волоссям, акуратно зачесаним назад, і обличчям, яке в іншому контексті можна було б назвати доброзичливим, — якби не очі, старі, втомлені, з тим особливим виразом людини, яка бачила забагато для одного людського життя й давно перестала дивуватись будь-чому, окрім, можливо, власної нездатності здобути те, чого прагнула найбільше.

За ним стояли лише двоє охоронців — значно менша охорона, ніж очікував Макс, і це саме по собі здавалось промовистим: або Ласло справді прийшов з мирними намірами, як стверджував по телефону, або настільки впевнений у власній перевазі, що вважав додаткові сили зайвими.

— Дякую, що прийшли, — сказав Ласло, коли вони наблизилися, і в його голосі, тепер почутому наживо, а не крізь динаміки, забриніла та сама втома, яку Макс уже звик чути телефоном, тільки тепер підсилена ще й фізичною, майже відчутною втомою людини похилого віку, що прожила значно довше за будь-якого свого сучасника. — Я сподівався на цю розмову значно довше, ніж будь-хто з вас здатен собі уявити.

— Ми прийшли не для розмови, — сказала Олена твердо. — Ми прийшли покласти край вашому полюванню.

Ласло подивився на неї довго, з виразом, у якому змішалися повага й глибокий, майже батьківський сум.

— Я знаю, — сказав він тихо. — І, зізнаюсь, частина мене — та частина, яка ще пам'ятає, яким я був сорок років тому, молодим кур'єром Аврума, вперше почувши про це кільце, — сподівається, що вам це вдасться. Але значно більша частина мене, дитино, та, що сформувалась за наступні чотири десятиліття служіння справі, у яку я щиро вірю, не може дозволити цьому статись без спротиву.

Вони спустилися до підземної кімнати разом — незвична, майже сюрреалістична процесія з восьми людей, об'єднаних спільною метою, яку кожен розумів цілковито по-різному, і ще однієї постаті, що йшла останньою, на крок позаду, невидима для тих, хто не знав, куди дивитись, — і кільце, коли вони нарешті побачили його, світилось тепер настільки тьмяно, що Максу на мить здалося, ніби воно вже згасло остаточно, не дочекавшись моменту, заради якого й попросило про цю останню, найбільшу довіру.

— Воно ще живе, — прошепотів Оверко, наближаючись обережно. — Ледь-ледь, але живе.

Щойно слабке світло кільця торкнулося його постаті, Оверко став видимим для всіх — не лише для тих, хто вже бачив його. Один із охоронців видихнув слова, схожі на молитву чужою мовою, і позадкував до сходів, а другий, зблідлий, інстинктивно потягнувся до кобури, хоч сам, певно, розумів безглуздість цього жесту.

Ласло не поворухнувся. Макс, який устиг уже двічі пережити власний шок від цієї появи, вперше побачив, як виглядає вона збоку, — і побачив, як маска втомленого, незворушного чоловіка, що тримав у страху таємну організацію протягом десятиліть, повільно, шар за шаром, сповзає з обличчя Ласло. Він зблід так, що шкіра його стала схожою на старий пергамент, а губи беззвучно ворухнулись, перш ніж із них вирвався звук.

— Це неможливо, — прошепотів він. — Я бачив, як ти впав. Я сам стояв над тобою в тому провулку, Григорію, і я сам спустив курок. Я бачив, як згасли твої очі.

Він зробив крок назад, і вперше за весь цей рік Макс побачив у ньому не господаря ситуації, а людину, яку застали зненацька, — а тоді погляд Ласло метнувся від прозорої постаті до тьмяного дерев'яного кільця, і Макс побачив, як подив у його очах повільно, ніби крізь воду, змінюється розумінням.

— Ні, — сказав він тихо, майже до себе. — Не ти. Мертві не повертаються просто так, а в тебе, старого, не було б на це ні сили, ні права. Це воно. — Він показав на кільце. — Воно тримає тебе тут, показує тебе мені. Зрозуміло. Воно знало, що я не здригнувся б перед живим ворогом, і вирішило поставити переді мною того, кого я вбив сам. Розумно. Дуже розумно для істоти, яку я роками вважав покірною.

Ласло, примусивши себе відвести погляд від примари й ще раз придивившись до стану кільця, на мить завмер, і на його обличчі промайнув вираз, який Макс аж ніяк не очікував побачити: щирий, глибокий жаль.

— Воно завжди було найкращим із усіх об'єктів, які я знав, — сказав він тихо, ні до кого конкретно не звертаючись. — Найсвідомішим. Найгуманнішим. Саме тому я й прагнув здобути контроль над ним понад усі інші тридцять, а не через якийсь особливий технічний параметр.

— Тоді чому ви готові знищити те, що так цінуєте, — спитав Степан, — заради контролю, який, судячи з мертвого перуанського кільця, яке ви нам показали, зрештою вбиває саму сутність, яку ви ніби так поважаєте?

Ласло довго мовчав, дивлячись на тьмяне світло кільця, і коли заговорив знову, голос його прозвучав тихіше, ніж будь-коли раніше за весь час їхнього знайомства.

— Тому що я вже не пам'ятаю іншого способу існування, — сказав він. — Сорок років, дітки. Сорок років одного й того самого полювання, однієї й тієї самої мети, накопиченої настільки давно, що вона стала не просто роботою, а самою тканиною мого єства. Якщо я відмовлюсь від цієї мети зараз, я не знаю, хто я такий узагалі, окрім людини, що витратила все своє життя на невдачу.