Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 18

Глава 18. Ніч перед

Решту дня вони провели за підготовкою, яка, попри всю свою практичну необхідність, здавалась Максу дивно схожою на приготування до похорону — не тому, що хтось із них відверто вірив у неминучу смерть, а через ту особливу, зосереджену тишу, з якою люди виконують ритуали, усвідомлюючи, що завтрашній день може стати межею, за якою нічого вже не буде таким, як було.

Аліна Мельниченко подбала про практичний бік справи: замовила через довірених людей, які лишилися у неї в компанії після звільнення зрадника, кілька додаткових заходів безпеки для інституту — не для протидії Ласло напряму, що було б марно проти ресурсів Аврума, а для того, щоб хоча б трохи ускладнити доступ випадковим перехожим чи місцевій поліції, яка могла б несвоєчасно втрутитись у події, масштаб яких не піддавався жодному раціональному поясненню.

Степан провів кілька годин над уривками давніх текстів про вартових, шукаючи будь-яку додаткову інформацію про «випробування довірою», яку Оверко міг забути чи не вважати достатньо важливою для згадки, — і хоча нових відкриттів не з'явилось, сам процес роботи над текстами, здавалось, дав йому відчуття хоч якогось контролю над ситуацією, що загалом лишалась цілковито поза їхнім контролем.

Отець Роман, усе ще слабкий після полону, наполіг на тому, щоб піти з ними на вулицю Заводську наступного ранку, попри протести всіх присутніх щодо його здоров'я.

— Я провів усе своє доросле життя, готуючи людей до найважчих митей їхнього існування, — сказав він твердо, коли Олена востаннє спробувала переконати його лишитись удома. — Не проситиму вибачення за бажання бути поруч, коли настане ваша власна найважча мить, дитино. Дозвольте старому священнику зробити бодай це.

Пізно ввечері, коли решта нарешті розійшлися відпочивати перед вирішальним днем, Макс і Олена лишилися удвох на балконі квартири Аліни Мельниченко, дивлячись на нічний Київ, що жив своїм звичайним, безтурботним життям, цілковито не підозрюючи про боротьбу, яка мала визначити долю значно більшого, ніж будь-хто з мешканців цих освітлених вікон міг собі уявити.

— Про що ти думаєш, — спитала Олена тихо, притулившись до його плеча.

— Про те, як дивно це все скінчиться, хай яким виявиться результат, — відповів Макс. — Кілька місяців тому я був звичайним, самотнім чоловіком, який боявся заводити навіть собаку. Тепер я стою тут, готовий завтра, можливо, зіткнутись із організацією, старшою за саму державу, у якій я народився, заради істоти, яку ніколи навіть не бачив на власні очі, лише чув її голос.

— Шкодуєш про щось? — спитала вона.

— Ні, — сказав він без жодного вагання. — Жодної миті, попри весь страх. А ти?

Олена мовчала довго, дивлячись на вогні міста внизу.

— Я думала про це сьогодні, — сказала вона нарешті. — Про те, якою я була до того першого листа. Фельдшер, що ховається від власного горя за роботою, боїться дозволити собі щось відчувати по-справжньому, окрім професійного, контрольованого співчуття до незнайомців. Тепер я стою тут, кохаю тебе більше, ніж будь-коли думала, що здатна кохати будь-кого, і готова завтра, можливо, померти заради ідеї, у яку навіть не вірила рік тому. І знаєш, що найдивніше? Я не хочу повертатись до того, ким була до всього цього. Навіть якщо завтра стане останнім днем мого життя.

Макс обійняв її міцніше, відчуваючи, як власне серце стискається від суміші любові й страху, настільки переплетених між собою, що він уже не міг би сказати, де закінчується одне й починається інше.

— Хай що станеться завтра, — сказав він, — я радий, що пройшов цей шлях саме з тобою.

Вони стояли так довго, мовчки, просто тримаючи одне одного, поки нічне небо над Києвом поступово не почало сіріти першими, ще ледь помітними натяками на наближення світанку — того самого світанку, який мав або підтвердити, або спростувати кожне рішення, ухвалене впродовж цього довгого, виснажливого року боротьби.

—

Телефон Аліни Мельниченко задзвонив рівно о шостій ранку, коли всі п'ятеро вже зібралися у вітальні, готові вирушати на вулицю Заводську, і номер на екрані, позначений як «невідомий», змусив усіх у кімнаті завмерти в напруженому очікуванні.

— Увімкніть гучний зв'язок, — сказав Макс тихо.

Аліна виконала прохання, і голос Ласло, спокійний, як завжди, пролунав у кімнаті з тією самою неможливою, тривожною буденністю, яка супроводжувала кожну попередню розмову з ним.

— Доброго ранку, — сказав він. — Я відчув зміну минулої ночі — щось у самій тканині часу навколо вашого об'єкта, що свідчить про наближення значної події. Я припускаю, що ви плануєте якийсь останній, відчайдушний крок, і хочу повідомити: я буду на вулиці Заводській за годину, готовий обговорити умови, які, сподіваюсь, ми зможемо нарешті узгодити мирно, без подальших взаємних втрат.

— Ми не збираємось узгоджувати ваші умови, Ласло, — сказав Макс твердо. — Ми збираємось покласти край вашому полюванню раз і назавжди.

На тому кінці лінії запала коротка пауза, а тоді Ласло заговорив знову, і в його голосі вперше за всю історію їхнього протистояння забриніло щось, дуже схоже на щиру, майже зворушену цікавість.

— Ви справді вірите, що здатні на це, — сказав він, і це не звучало як питання чи насмішка, а як щире, майже наукове зачудування. — Троє молодих людей, священник похилого віку, і жінка, чия компанія щойно втратила половину свого впливу через власну публічну заяву щодо фінансових зв'язків з невідомою організацією. Проти трьохсот сімнадцяти років накопиченого досвіду й ресурсів. Це або найбільша дурість, яку я бачив за все своє довге життя, або...