Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 16

Глава 16. Ключ до замка

Отець Роман, попри виснаження й кілька синців, отриманих за час полону, категорично відмовився від лікарні, наполягаючи, що звичайний відпочинок і Оленин фаховий догляд цілком достатні, — і вони влаштували імпровізований штаб у квартирі Аліни Мельниченко, тепер вже вкотре перетворений на місце, де вирішувалась доля не тільки їхньої п'ятірки, а й, судячи з масштабів, у які розрослась ця історія, значно ширшого кола людей, які навіть не підозрювали про існування дверей на вулиці Заводській.

— Хто зрадив вас цього разу, — спитав Макс, коли всі більш-менш оговталися після нічної операції, і Аліна Мельниченко, сидячи за власним столом із виглядом людини, що втратила щось значно важливіше за просту довіру, дістала телефон, гортаючи список контактів із похмурою рішучістю.

— Ігор Савченко, — сказала вона нарешті. — Керівник відділу технічної безпеки. Працював зі мною сім років, від самого заснування компанії. Це саме він допомагав вам зі схемами камер, і, судячи з усього, саме він передав ці самі схеми Ласло за лічені години до операції.

— Що ви з ним зробите, — спитав Степан.

— Нічого протизаконного, — відповіла Аліна твердо, хоча в її голосі бриніла ледь стримувана лють. — Я звільню його сьогодні, конфіскую весь доступ до систем компанії, і подам заяву до поліції щодо промислового шпигунства. Це найбільше, що я можу зробити в межах закону, і, чесно кажучи, я вже втомилась думати, що межі закону взагалі мають значення проти організації, яка існує довше за сам закон у його сучасному вигляді.

Саме тоді, коли Аліна вже збиралась набрати номер Савченка, лампа під стелею тихо, майже ввічливо блимнула, а повітря в кімнаті раптом стало холодним — не протяг від прочиненого вікна, а те густе, застояне, нерухоме холодне повітря, яке Макс востаннє відчував у підземній кімнаті на Заводській, коли кільце тільки готувалось заговорити.

У кутку біля книжкової шафи, у кріслі, яке ще секунду тому стояло порожнім, сидів Григорій Оверко. Він був у тому самому пальті, в якому вийшов із кафе, — але крізь нього, як крізь розбавлену акварель, проступали візерунок шпалер і тьмяний силует торшера, а на грудях, ліворуч, темніла пляма, яка не розтікалась і не підсихала, ніби час зупинився для неї в ту мить, коли пролунав постріл.

Олена, яка саме несла отцю Роману склянку води, випустила її з рук, і склянка розбилась об підлогу з дзвоном, що в цій раптово застиглій кімнаті пролунав майже непристойно голосно. Степан підвівся так різко, що перекинув стілець, і завмер, учепившись у спинку іншого, ніби вона була єдиним, що ще лишалось справжнім. Аліна, бліда як папір, відступила на крок, упираючись у власний стіл.

— Ні, — прошепотів Степан. — Ні, ми ж чули... Ми ж самі чули постріл.

Макс не міг ні поворухнутись, ні заговорити: за цей рік його розум встиг змиритись із дверима, що ведуть у минуле, із голосом у голові й дерев'яним кільцем, яке пише листи, — але виявилось, що в нього була ще одна межа, і вона саме щойно сиділа перед ним у кріслі, дивлячись на нього знайомим, втомленим, чемно-винуватим поглядом.

— Ви мертвий, — видихнув він нарешті. — Ми були певні... Там, у провулку...

— Так, хлопче, — відповів Оверко, і голос його лунав тихо, наче з-за товстого скла, але зовсім розбірливо. — Я мертвий. Перепрошую, що з'явився так, без попередження, — я й сам до кінця не розумію, як це відбувається. Гадаю, мене тримає тут ненадовго лише те, що я не встиг вам сказати. Не бійтеся. Я прийшов не шкодити.

— Я шість років на швидкій бачила, як люди йдуть, — сказала Олена тремтячим голосом, не відводячи очей від прозорої постаті. — Але щоб вони поверталися...

Отець Роман, який єдиний із усіх бачив Оверка вперше, повільно перехрестився й кілька секунд шепотів слова молитви, не зводячи з гостя очей, — не зі страху, як Макс одразу зрозумів, а з тією зосередженою, обережною уважністю, з якою цей чоловік, мабуть, не раз стояв біля чийогось смертного ложа.

— Тихо, дітки, — сказав він нарешті, спираючись на бильце дивана. — Бог дозволяє багато такого, чого ми не розуміємо. Хай скаже, з чим прийшов.

Минуло кілька довгих хвилин, поки шок бодай трохи відступив, і Григорій Оверко, який весь цей час мовчки чекав у кріслі, нікого не квапивши, нарешті заговорив голосом, у якому забриніла та специфічна впевненість людини, що нарешті готова поділитись знанням, яке приховувала занадто довго.

— Є дещо, про що я мав розповісти вам ще на аукціоні, — сказав він, — але не наважився, боячись, що ви подумаєте, ніби я намагаюсь маніпулювати вашими рішеннями заради власних, застарілих образ на Аврум. Тепер, після всього пережитого, гадаю, час це виправити.

— Про що йдеться, — спитав Макс.

— Про спосіб остаточно зачинити двері, — сказав Оверко. — Не тимчасово, не законсервувати, як зробили з вашим об'єктом у дев'яносто першому, а зачинити назавжди, позбавивши Аврум будь-якої можливості коли-небудь ним скористатись.

Кімната завмерла в напруженій, зосередженій тиші.

— Ви ніколи про це не згадували, — сказала Олена обережно.

— Тому що це вимагає жертви, — відповів Оверко, — про яку я не наважувався просити нікого, окрім, можливо, себе самого, коли я був значно молодшим і значно менш обтяженим страхом смерті, ніж останні роки свого життя. Древні вартові, ті, хто заснував наше братство ще до будь-якого писемного літопису, вірили, що кожні двері можна зачинити назавжди, якщо хтось, кого об'єкт особисто обрав, — саме той, кого об'єкт визнає своїм, а не просто випадковий перехожий, — добровільно віддасть йому щось незамінне: не своє життя буквально, а щось значно рідкісніше в наш час, — повну, безумовну довіру, вимовлену в момент, коли сам об'єкт перебуває на межі повного згасання.